Німці-переселенці Біловезької колонії

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 29 жовтня 2021, 12:02

Тоталітарний сталінський режим, який остаточно сформувався в кінці 20-х років ХХ ст., вніс істотні корективи в національну політику. Згортається процес українізації, рішуче змінюється ставлення держави до національних меншин. Партійне керівництво України посилює утиски на населення німецьких районів. Погіршуються умови приватного землекористування: з індивідуальних господарств вилучають найкращі землі, урізають пільги. Розпочалася суцільна колективізація…

Ментальність німецьких селян не сприйняла нав’язуваних у примусовому порядку нових форм господарювання, і тому до ідеї створення колгоспів вони поставилися прохолодно і вступати до них не бажали. Заможні німці намагалися зберегти свою власність, але з їхніми бажаннями влада не рахувалася і змінювала усталений спосіб життя за допомогою жорсткого адміністративного тиску.

Так, на кінець 20-х у Кляйн Вердері з 114 сімей розкуркулено 29. В Гросс Вердері із 153 сімей – 25. Всі добротні будинки і надвірні будівлі розібрали та перевезли в Кальчинівку, Рундевізе. Коней і реманент віддали в колгоспи інших сіл, а корів здали державі.

Лише 10-15 відсотків майна розкуркулених вердерчан передали до місцевих колгоспів «Дружба» та ім. Сталіна. Керівні органи постійно виявляли невдоволення темпами колективізації в німецьких селах, вважаючи, що вони в цьому відношенні відстають від українських.

Неабиякого удару завдала й хлібозаготівля. Незважаючи на рівень врожайності та внутрішні потреби села, держава за будь-яку ціну намагалася не лише виконати, але й перевиконати плани поставок. Селян загнали у безвихідь: змусили іти в колгосп.

Німці колишнього Біловезького степу опинилися в надзвичайно скрутному становищі й сповна відчули на результати сталінської модернізації економіки. Багато з них стали жертвами голодомору 1932-1933 рр. Так, Райт (Брунер) Софія пригадує:

«…Мой отец в апреле 1933 г. за мамины платки в Рундевизии, на маслобойне, выменял 2 круга макухи. Эту макуху дробили мелко, мама ее кипятком заливала, собирала всплывшую шелуху семян, потом это варила и немного забеливала молоком для более приемлемого вида и вкуса. И получалось что-то в виде жидкого супа.

В конце мая отец взял три маминых платка с вышитыми цветочками и поехал на маслобойку. Привез снова две макухи, но почему-то очень твердые. Когда одну раздробили, то она была просто из прессованной шелухи: зерен там и следа не было. А когда он раздробил вторую, то чуть не упал в обморок: в ней был собран весь мусор маслобойки – окурки, грязь, щепки. Все это обложено шелухой из семян и пропитано каким-то раствором, чтобы после пресса крепче держалось в куче. Боже мой, как отец плакал, кричал: «Это не люди, это звери! Они наживаются на нашем горе!». Мама начала его уговаривать, чтобы он успокоился, что теперь сделаешь, раз так получилось. Но отец никак не мог успокоиться. Он уже не кричал, а содрогался всем телом. Еще несколько часов не мог разговаривать. Мы все собрались возле него, не знали, что делать, тихо плакали.

Мама как-то, роясь в сундуке, обнаружила 6 старых серебряных полтинников. С отцом они решили, что он поедет в Бахмач и, если примут эти полтинники, то брать только пшено и крупу (более наваристые). Отец через день поехал в Бахмач. Сразу идти в торгсин побоялся. Вначале разузнал все, а потом отоварился: 12 кг пшена и крупы.

Моя сестра ходила несколько раз в поля собирать пырей. Она вытряхивала его из земли и вязанками приносила домой. Дома его тщательно отделяли от стерни, хорошо промывали в двух-трех водах, сушили на солнце, а потом разбивали в ступе на муку. Из этой «муки» с примесью зелени мама пекла «лепешки».

Но, слава Богу, самое страшное время голода осталось позади. На нашем огороде появились бобы, початки кукурузы, картошку уже можна было подкапывать, тыква созрела. Только в конце августа, когда уже почти закончилась уборка хлеба в совхозе, выдали аванс по трудодням за 7 месяцев. По 300 гр. зерна на трудодень. Мололи зерно только в ручной дерке, чтобы лишнее не расходовалось. Очень многих убил голод. По поселку ходили тени человеческие – кожа да кости. Некоторые даже идти не могли самостоятельно, опираясь о забор, еще надеясь, что может, кто-то даст хоть маленький кусочек хлеба.

Это никогда из памяти не изгладится, заставляет делать все, чтобы не повторился этот страшный мор».

Райт Яків, уродженець Вердера, склав список із 256 жителів Кляйн і Гросс Вердерів, які померли від голоду 1933 р. Німці намагалися врятувати голодуючих односельчан. За їх ініціативи створювалися продовольчі фонди взаємодопомоги. Так, Тінеліус Фріда із Городка пригадує:

«Це були важкі часи. Приймались всі міри, щоб зупинити голод. У селі відкрились ясла, їх організували вчителі, які хвилювались за цих голодних дітей і всю душу їм віддавали».

Тоталітарний режим робив усе можливе, щоб знайти своїм діям виправдання. Розпочався пошук так званих «ворогів народу». Ворогами нової влади вважалися фактично всі національні меншини, а найбільш небезпечними – німці.

У вересні-жовтні 1937 р. арештували 20 жителів Гросс та Кляйн Вердера і без суду і слідства, за вироком Трійки, розстріляли в урочищі Халявино (м. Чернігів).

Райт Яків пригадує, що в нього не було грошей, щоб заплатити за фотографію, на якій він із групою вчителів та однокласників. Коли через місяць йому віддали фото, то обличчя колишнього директора Міллера Р. було видряпане як ворога народу. А звинуватили педагога, що він намагався запровадити викладання шкільних предметів рідною мовою.

Інтелігенція найбільше зазнала переслідувань. Розстріляли і директора школи в Кальчинівці І.Сартисона разом із вчителем Флейшадером. А всього репресовано – 40 чоловік.

Здійснювана в 30-ті роки сталінська модернізація політичного, соціально-економічного і культурного життя СРСР спричинила регрес у національній політиці держави, що обернулося трагічними наслідками в долі німецького населення. Загальмувався його економічний і духовний розвиток.

Коли ж розпочалася Друга світова війна, як і українці, вони також зазнали репресивних заходів внаслідок дій нацистів. Так, у 1941 році розстріляли сім’ю Еделів.

З наближенням радянських військ в серпні 1943 р. нацистське командування видало наказ про евакуацію німців-колоністів. За відмову - розстріл. Райт Яків зазначає:

«Вночі багато сімей замкнули свої будинки і поховались у не покошених полях (не хотіли йти з фашистами)».

Сім’ї німців, які залишились, після звільнення від окупантів були депортовані радянською владою: чоловіки від 16-60 років відправлені в трудармію в Челябінську область; жінки, діти, старі люди в січні 1956 р. – в Кіровоградську область, Казахстан.

Райт Софія пригадує:

«Нас вигнали на станцію Бахмач. Ми 20 днів чекали товарні вагони на відправку в Казахстан. Як ми їхали: це важко описати. У вагоні була залізна грубка і на зупинках чоловіки шукали шматочки вугілля, дров і намагалися як-небудь зігріти вагони, бо було так холодно, що стіни обмерзали. У вагоні 40 чоловік, ніде й сісти. У Казахстан доїхали не всі.

З таборів трудармії не повернулось 24 чоловік, а скільки загинуло дітей в товарних вагонах у зимовий час та в місцях вигнання без квартир – невідомо».

В 1943 р. Великий і Малий Вердери об’єднали в одне село Зеленівку. А в звільнені будинки вселили тих, хто постраждав від нацистської окупації.

Після смерті Сталіна окремі групи громадян німецької національності розпочали повертатись до рідних місць. Але радянська влада не дозволила залишитись. В їх паспортах зазначалося приблизно таке: «Звільнено з місць переселення з правом проживання на території СРСР, крім

Валентина Пушенко,
директор музею

• < Попередня
• Наступна >