А льон цвіте …

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: Середа, 23 лютого 2022, 16:30

Гостювала у рідні в Обмачеві, зайшла розмова про Батуринській льонозавод. Виявляється, там працювало до 200 людей, серед яких значна кількість обмачівців. Заводу вже немає, а минуле підприємства цікаве. Сьогодні придбати вироби із льону проблематично, а як і знайдеш, то коштує така річ недешево. Як існував завод, ціни були доступніші. Розкажіть за підприємство, думаю, читачам буде цікаво.
Валерія Гриб

Прочитав листа давній знайомій – колишній дописувачці районної газети Надії Іванівні Дандель, попросив розповісти про рідне підприємство. Домовилися зустрітися.

- Приємно, що згадали про наше підприємство, про мій завод. Працювало близько 150 чоловік, на заводській прохідній вранці і ввечері панувало пожвавлення. Тепер, як відгортаю сторінки спогадів, аж бере за серце. Зрідка буваю там, подорожуючи на Слобідку чи Обмачів. Найчастіше від чагарників і руїни відвертаюсь… не можу дивитися… Воложніють очі.

Прийшла на завод у далекому 1974 після технікуму. Мала відпрацювати згідно закону три роки. Та склалося не так, як гадалося. Якраз тоді коноплезавод перелаштовувався на лляну сировину. Працювати ставало цікавіше, умови докорінно змінювалися на краще. А потім, не полюбити Батурин було не можливо, а згодом покохала і батуринця, а далі - звична фортуна молодої дівчини, яка знаходить свою долю далеко від домівки. Родом з Рівненщини, теж Полісся, цим і тішусь.

На заводі спочатку поставили на сортування, аби вживалась у колектив. Та вже скоро призначили майстром зміни, у підпорядкуванні стало 28 працюючих. Директором тоді був Анатолій Іларіонович Фурса, а головним інженером Тимофій Сергійович Тимко.

Обладнання зносилося, працювало ще з початку 30-их років. Приміщення цехів – приземкуваті, мало освічені, неймовірно запилені. Але завод з переорієнтацією на нову сировину, змінював не лише технологію – зводилися нові корпуси цехів, складських споруд, котельної, адміністрації. Стало надходити сучасне обладнання, це небо і земля у порівнянні з попереднім. Докорінно покращилася гігієна праці, найбільша проблема подібних виробництв – запиленість. Тепер всі м’яльно-тіпальні агрегати, всі машини технології переробки трести на довге волокно обладнувалися витяжною вентиляцією. Все це ґрунтовно покращувало умови праці. До продуктивної роботи стимулювало знання унікальності виробів із льону. Вони приємні на дотик, одяг, виготовлений з льону, дуже м’який, він не подразнює навіть ніжну шкіру малюків. Жаль, що втратили такі можливості. Загубили не лише первинний обробіток льоносировини, а й технології вирощування. Колись до нас доставляли сировину із сусіднього Обмачева, Борзнянський і Сосницький райони, з Атюші і Жовтневого на Коропщині. Тепер, думаю, не збереглася сільськогосподарська техніка для вирощування – збирання цієї культури. А льон – це і медонос, а ще цінніше – масляна культура, насіння, лляна олія, все це користуються заслуженим попитом. Завод по-суті сприяв опоседковано виробництву цих продуктів.

За цим стояла праця колективу. Згадую нашу Дошку пошани, портрети передовиків. Час від часу заносились до неї сортувальниці Валентина Мефодіївна Стокоз, Надія Петрівна Божок, відправниця продукції Марія Кербут, токар механічного цеху Василь Григорович Лемішко.

Згадую, як начальник цеху Василь Григорович Савченко зі своїм колективом та з допомогою слюсарів змін лагодили техніку у вихідні дні, коли на технологічних лініях все завмирало.

Мали досить наповнений автопарк: декілька ЗІЛів, автобус для підвезення робітників на роботу, а після зміни – додому. Ну, й інша техніка – навантажувачі, трактори, два пожежних авто…

Наше підприємство – не лише місце праці, адже тут проходив значний відрізок життя. Згадую заводську їдальню. У часи, коли впроваджувалася продовольча програма, тодішній наш директор О.П.Лось запропонував тримати власних бичків, ще заготовляли для столової овочі, фрукти, ягоди. Не дивно, що страви були смачні і калорійні, мало чим різнилися від домашніх наїдків. Старалися куховари Валентина Федорівна Горук і Любов Нечитайло.

Олександр Павлович був новатором, директор запропонував кілька технологічних новинок. Запам’яталися трубопроводи для костриці, яку надавали всім охочим. Мешканці призаводського селища опалювали нею житло. Але її було занадто багато, директор виношував плани пресувати відходи у брикети, на жаль, здійснити задум не встиг. То не було фантазією, якось вичитала, що з костриці виготовляють навіть блоки для будівництва житла, вони відмінний матеріал для збереження мікроклімату у приміщенні – тепло взимку, прохолодно влітку.

Поруч заводський клуб, кіно для дітлахів – 5 копійок за сеанс. У вихідні профспілка організовувала подорожі у столицю, у обласний центр до зоопарків, на вистави, на цікаві екскурсії. На селищній сцені у Батурині виступали і наші колективи, найталановитіші представляли батуринську самодіяльність на районній, а то і обласній сценах. Час від часу виїздили з обмінними концертами до колективів інших заводів нашого тресту. Візиткою нашої програми стала пісня: «А льон цвіте» . Пригадуєте:

Де льони-довгуни вилягали
І гордо вставали,
Рахували сини,
Скільки літ їм зозулі кували…

За всім тим стояв наш невгамовний Юрій Біженко. По документах значився робітником, насправді, - заводський художник-оформлювач, диригент хору і акомпаніатор на баяні. А як виникала потреба, то міг допомагати і в цеху. Світла йому пам’ять.

Якось за успіхи у самодіяльності активістів сцени і передовиків преміювали подорожжю до Ленінграда, стільки тоді було вражень. Про ті яскравинки тодішнього життя згадую з теплом ще і досі…

І наостанок. Наш завод не виготовляв тканин, у цехах вироблялося лляне волокно, яке пресувалося у 60-кілограмові тюки і відвантажувалося на льонокомбінати не лише Союзу і соцтабору, наше волокно користувалося попитом у всій Європі.

Спілкувався Борис Бобришев
На знімку: підприємство «Пенькозавод» виглядало так 70 літ тому.

• < Попередня
• Наступна >