Їдучи нещодавно до столиці, недалеко від Ічні замилувався селом, що потопало в зелені. Це був Іржавець, що до 1925 року носив ім`я Ржавець і ввійшов у нашу історію завдяки чудовій поемі Т.Г.Шевченка, створеній 1847 року під однойменною назвою.

...Трагічна битва під Полтавою в 1709 році. Зруйнування Січі російським царем Петром І. Втеча запорожців до володінь Кримського хана і заснування ними там Олешківської Січі. Будівництво козаками в найтяжчих побутових і незвичних кліматичних умовах Петербурга каналів та різних укріплень та повернення запорожців на батьківщину в 1734 році.

 

    Як мандрували день і ніч,
    Як покидали запорожці
    Великий Луг і матір Січ,
    Взяли з собою Матір Божу,
    А більш нічого не взяли...

Мова йде тут про чудотворну ікону, відому десь з середини XVI століття , що з 1734 року знаходилась в Ржавському Свято-Троїцькому храмі, священиками якого протягом п`яти поколінь були панотці з роду Ревуцьких - Андрій, Григорій, Роман. Гаврило і останній, Микола, батько славетних українських музикознавця і композитора, Дмитра і Левка Ревуцьких.

Історія славетної ікони заслуговує окремої публікації, і ми тут згадуємо про неї тільки у зв`язку з тим, що поточного року минає 120 років від дня народження нашого знаменитого земляка і композитора, тим більше, що обидва брати народилися в Ржавці і були хрещені у  його храмі, а Левко Миколайович і вінчався в ньому. Тож як би від самого народження отримали благословення святого  чудотворного образу.    

Знаменно і те, що недавно старший науковий співробітник державного меморіального музею-садиби Л.М.Ревуцького в Іржавці Іван Дейнеко  на основі ґрунтовного вивчення архівів довів, що по материнській лінії Ревуцькі є нащадками наймолодшої доньки Богдана Хмельницького Марії Богданівни, яка була дружиною сотника Ічненського, полковника Прилуцького Івана Стороженка (близько 1615 – 1693), сподвижника великого гетьмана. Дівчина з цього роду, Олександра, відома просвітителька і добра знайома Л.М.Толстого, в 1880 році вийшла заміж за згаданого уже Миколу Гавриловича Ревуцького і подарувала світові і Україні двох  видатних діячів української культури: Дмитра і Левка Ревуцьких. Так ниточка родоводів  видатних  українських сімей -  Хмельницьких, Стороженків і Ревуцьких,  поєднала їх по жіночій лінії.

Дмитро Миколайович, старший з двох братів, народився 24 березня 1881 року (за старим стилем) у Ржавці, Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер сусіднього Ічнянського району на Чернігівщині). Музичну освіту одержав під керівництвом матері Олександри Дмитрівни, а згодом і М.В.Лисенка. В 1906 році закінчив філологічний факультет університету Святого Володимира в Києві і до 1917 року працював в гімназіях Ревеля (тепер Таллін) і Києва. Був неординарним педагогом. Тож не дивно, що один з його учнів, Максим Рильський, залишив про свого вчителя надзвичайно теплі спогади. З 1918 року працював  професором Вищого музично-драматичного інституту імені М.В.Лисенка в Києві. У ці роки став відомим як популяризатор рідної народно-пісенної творчості, особливо після написання і  видання науково-популярної книжки„ Українські  думи та пісні історичні”, а також інших творів. У 20-30 роках XX століття активно займається літературознавчою і музикознавчою діяльністю та критикою. У 1931-1932 роках з його ініціативи здійснюється повне видання творів М.В.Лисенка. Особливо великий внесок вніс Дмитро Миколайович в історичні дослідження, створивши такі ґрунтовні праці як „Лисенко як громадянин”, „Лисенко - хоровий диригент” та інші, багато уваги і зусиль приділив вивченню музичної спадщини С.Гулака-Артемовського. Його перу належить і перша в історії науки праця „ Шевченко і народна пісня”. Відомий він і як неординарний перекладач. З початком війни тяжко хворий  науковець не зміг евакуюватись разом зі своїм інститутом і помер в Києві, як вважають - 29 грудня 1941 року. Загинули і його багата бібліотека та дуже цінний архів. Після відступу німців його квартира являла собою справжню пустку.  Син Дмитра Миколайовича Ревуцького Валерій, що народився в Києві в 1911 році, після довгих поневірянь опинився в далекій Канаді і став, як і його батько, видатним ученим-мистецтвознавцем, лауреатом престижної премії імені І.П.Котляревського (1995р.)

Молодший брат, Левко, народився 20 листопада 1889 року в тому ж таки Ржавці і став, з часом, видатним українським композитором. Тільки перелік державних нагород і відзнак говорить сам за себе - академік, народний артист СРСР, лауреат Державної премії СРСР і премії Т.Г.Шевченка, депутат Верховної Ради тощо. Багато місця забрав би і перелік його численних музичних творів. Однак досить сказати, що серед його учнів були видатні музиканти  сучасності, такі як знаменитий Платон Майборода, а сам композитор володів талантом бачити і знаходити молоді перспективні обдарування. Так сталося, наприклад, в 1941 році в Ташкенті, куди саме прибув евакуйований з Києва Л.М.Ревуцький і давав один з перших концертів для воїнів, що відправлялись на фронт. Після концерту до нього підійшов молодий прикордонник і відрекомендувався Дмитром Луценком, земляком. Про ту зустріч композитор згодом говорив: „... До мене у фойє підійшов стрункий голубоокий юнак із зеленими петлицями прикордонника і сказав:

- Левку Миколайовичу, я Вас добре знаю, бо теж з Києва.

І зав`язалася між нами щира розмова про рідний Київ, який стогнав у фашистській неволі, про тяжкі випробовування, які впали на долю нашого народу. Я спитав про його родину і довідався, що матір перебуває в Києві, отже, у великій небезпеці, а єдиний брат уже на фронті, і так мені боляче стало за цього юного солдата, і запав він мені в душу своєю незаслужено скаліченою долею, а виною тому була війна. Прощаючись, я дав Дмитрові коробку цигарок, а він, ніяковіючи, витяг з кишені солдатської гімнастерки примірник свіжої газети „Фрунзовець”, в якій були надруковані дві його поезії....Сподобались ті вірші своєю мелодійністю і теплотою, і я згодом поклав їх на музику. Ось так несподівано, з моєї легкої руки, і почалась пісенна творчість Дмитра Луценка – нині відомого автора популярних пісень „ Києве мій”, „Україно, любов моя”, „Стоїть над Волгою курган”, „Зачарована Десна”, „Хата моя, біла хата” та багатьох інших, які полюбилися не тільки в Україні, але й далеко за її межами.”    

Вже після закінчення війни композитор на слова Д.Луценка створив ще дві пісні, співпрацював з іншими видатними майстрами української поезії – Максимом Рильським, Павлом Тичиною, Андрієм Малишком, Тереном Масенком. Багато років Л.М.Ревуцький працював професором Київської консерваторії імені П.І.Чайковського, користувався любов`ю і повагою колег і студентів, однак був самодостатньою і незалежною людиною. Бувало, після успішних і цікавих занять, професор, залишаючи консерваторію, разом зі своїми студентами перетинали Хрещатик і там, в  маленькому магазинчику, весело продовжуючи розмову, випивали по келиху легкого вина.

Завжди був доброзичливим до своїх учнів і взагалі кожного, хто до нього звертався. Пам`ятається, як в середині 70-х років минулого століття один з випускників Дмитрівської середньої школи, що мав тверде бажання  і відповідне обдарування, аби пов`язати своє майбутнє життя з мистецтвом, теж звертався за порадою і допомогою до Левка Миколайовича. І хоча той був уже тяжко хворим, одержав її.

Помер видатний композитор 30 березня 1977 року і похований в Києві на Байковому цвинтарі.

Син Л.М.Ревуцького, Євген, живе в Києві, в батьківській квартирі. Успадкував від батька  його кращі риси – неординарний розум і благородство,  бажання служити рідному народові. Він - відомий  учений-медик, багаторічний голова Товариства терапевтів України, лауреат Державної премії.

Дійсно, козацькому роду нема переводу.