Бахмацький цегельний завод. Потреби інтенсивного будівництва молодого райцентру наприкінці двадцятих років гостро поставили проблему нестачі будівельних матеріалів. Бахмацький райвиконком [1] ухвалив рішення збудувати у межах міста цегельний завод виключно для місцевих потреб. За фаховими консультаціями звернулися до Ніжинського об’єднання „Мінерал-Промсоюз”, які й взялися допомогти бахмачанам у справі будівництва такого заводу. І у 1928 році, в урочищі Бабачин - одразу за притокою річки Борзенки, на відстані близько трьохсот метрів від залізниці була збудована примітивна цегельня, яка мала претензійну вивіску – „Червоний цегельник”. Директором  був призначений Самофалов, якому був доведений виробничий план у півтора мільйони одиниць цегли щороку. Бахмацька цегельня „Червоний цегельник” складалася з простої печі-камери, де випалювали (топили тоді дровами) цеглу, та чотирьох навісів. Навіси слугували для сушки цегли-сирцю. Постійно працювало на цегельні душ 30-40. Глину для цегли вимішували двома кінними мішалками, а дрова для печі заготовляли аж у Брянських лісах власними силами (для цього існувала спеціалізована бригада, яка й жила у лісі) та доставляли залізницею товарною швидкістю. Вироблену цеглу відпускали споживачам за нарядами. Якість цегли була незадовільна, до тридцяти відсотків було бою; його за готівку продавали місцевому населенню.

Пропрацювала цегельня майже два з гаком роки, але якість цегли не покращувалася, і комісія райвиконкому у 1932 році ухвалила закрити її як нерентабельну, а цегельну піч й сушильні сараї розпродати місцевому населенню у якості будівельних матеріалів.

Колишній млин Брачинського.  Як вже раніше згадувалося, млин Брачинського, який згодом орендував Зархін, після революції 1917 року був націоналізований й працював майже до 1930 року, коли був зачинений як нерентабельний [2]. Обладнання млина було застарілим, відставало від сучасних вимог, тому його закрили. Та вже у наступному році у Бахмач приїхали майстри з Києва й почали демонтувати у головному корпусі млина вальці й решета. Натомість там встановили ткацькі та прядильні верстати з переробки низькосортної вовни на нитки для грубошерстого сукна. Одночасно з монтажем ткацького обладнання на створеній фабриці проходила підготовка кваліфікованих кадрів на курсах. Суконна фабрика, на якій у найкращі часи налічувалося близько 300 робітників, запрацювала на повну потужність того ж таки 1931 року при вмілому керівництві директора Ципльонка. Сировину для фабрики привозили аж з Середньої Азії, де її скуповували наші бахмацькі заготівельники (які там й жили по кілька років), а потім у багажних вагонах присилали до Бахмача як несортову шерсть.

Виготовляла фабрика грубошерстяні сукна чорного та коричневого кольорів, які спочатку відправляли за нарядами на швейні фабрики й майстерні, де з них потоком шили робочий одяг, штани й сорочки під пояс. Така костюмна пара продавалася й у наших місцевих крамницях, і молодь охоче купувала та носила її як парадний костюм. Пізніше фабрика освоїла випуск штучного каракулю кольору „світлий беж”, з якого бахмачанки охоче шили жіночі шуби „під доху”.

У 1934 році фабрику відвідав всеукраїнський староста Г.І. Петровський, а незабаром фабриці присвоїли його ім’я [3]. Бахмацька суконна фабрика працювала до початку Другої світової війни, коли 19 липня 1941 року її було частково зруйновано під час нальоту німецької авіації. У цей день вдруге з початку війни Бахмач зазнав німецького бомбардування. Остаточно суконна фабрика зруйнована була під час німецьких авіанальотів перед окупацією міста. Вже у часи окупації німці намагалися до вцілілого величезного паровика припасувати старенького генератора з метою вироблення електроенергії, але з цього у них нічого не вийшло. Тому майже всі металеві частини були відправлені на переплавку до Німеччини. Лише в одному з приміщень фабрики, що дивом уціліло, відкрили бойню, де різали велику й малу худобу, та коптильно-ковбасний цех. Працювало все виключно на німців, навіть за гроші ковбаси не діставалися місцевому населенню. До речі, під час війни Бахмач ряснів від окупантів: однієї тільки поліції й жандармерії було у нас сім назв, а ще й були й залізничники тощо.

Сільськогосподарські кооперативи. 1930 рік був також роком організації сільськогосподарських кооперативів міста. На початку цього року усе населення північно-східної частини нашого виселку, який однією стороною прилягав до станції Бахмач-Пасажирський, об’єднали у кооператив зі спільної обробки землі – СОЗ, який мав назву „Спільна праця”. Майже усі, хто записався до СОЗу, мали потроху землі, сяку-таку конячку та корову. Були, правда, й такі, які мали лише одну корову. Головою обрали ініціативного (й тоді багатодітного) Андрія Сидоровича Лук’яницю, який спочатку енергійно узявся за господарювання. Окремого господарчого двору СОЗ не мав, контора розташована була у власній хаті  голови. Під конюшню використовували клуню Петра Логвиновича Іванька, а корови стояли у хліві Нестора Степановича Іванька. Рахівником СОЗу був молодий на той час хлопець Петро Петрович Кучеренко, який завідував созівською коморою. Більшу частину СОЗу складала молодь, яка працювала з ентузіазмом, так що перша посівна кампанія пройшла відмінно.

Літо того року видалося погожим, тому врожай вродив добрий. Щоб швидше зібрати врожай, позичили кінну молотарку у колгоспі ім. Кірова, що допомогло за тиждень закінчити збір й обмолот зернових до останнього колоска. Після цього частина зібраного врожаю була відправлена, як тоді казали, „у поставку”, частина пішла у насіннєвий фонд наступної посівної кампанії; залишок – поділили за трудоднями. На загальних зборах артіль ухвалила облаштувати господарський двір СОЗу у покинутій садибі Ананія Сергійовича Путрі.

Але не все було добре у роботі СОЗу. На працю до нього ходили лише найбідніші мешканці, яким, як-то кажуть, „не було за що зачепити руки” – німий Володя, який був конюхом до кінця, Ванька Свищ та ще чоловік з п’ять, які ледве трималися у СОЗі. Та ще у цей час вийшла велика стаття Сталіна „Запаморочення від успіхів” про перегини у колгоспному будівництві, після якої всі залізничники й поштарі забрали свою худобу, коней до власних садиб. Голова СОЗу Андрій Лук’яниця у цей час довго хворів, майже п’ять місяців його не було вдома. Коли він повернувся додому й пішов на господарський двір СОЗу, то перелякався – колгосп був доведений, як кажуть, „до ручки”. Тому до колгоспу, який сам же і організував, голова не повернувся – пішов на залізницю, де влаштувався стрілочником. На початок весни 1931 року СОЗ нараховував (на папері) лише п’ять-шість членів. Про такий стан колгоспу повідомив у своїй доповідній записці районному комітету Комуністичної партії (більшовиків) рахівник СОЗу Петро Кучеренко. Було ухвалено рішення передати сільськогосподарську артіль „Спільна праця” з усім рухомим й нерухомим майном, яке залишилося, до складу артілі „Незаможник”, яка розташовувалася в урочищі Бабачин. Тож навесні 1931 року Бахмацький СОЗ „Спільна праця” припинив своє недовге існування.

[1] Райвиконком - виконавчий комітет Бахмацької районної ради робітничих та селянських депутатів.

[2] До речі, після визволення Бахмача на розібраних залишках корпусу згорілої ґуральні був побудований другий млин, який молов крупчатку й зерно на простий помел.

[3] „Історія міст і сіл УРСР. Чернігівська область”. – К. – 1972. – С.138.