Відголос їхньої юності

Рейтинг користувача:  / 1

Деталі

Категорія: Дати і люди

Опубліковано: П'ятниця, 04 липня 2014, 13:36

Про нього самого газети згадували неодноразово. Уперше він потрапив на шпальти «Комсомольського гарту» невдовзі після повернення із армійської служби. До речі, проходив її у Чехословаччині у ті гарячі місяці тривожного 1968. Прибув у рідне Халимонове. Прийшов водієм у колгосп. Господарство якраз інтенсивно розбудовувалось, то потрібні були молоді, завзяті руки. Повернення Василя Левчановського стало дуже доречним.

Пізніше розповідала про нього і районка, навіть обласна «Деснянська правда» не оминула увагою передового шофера із колгоспу імені Ватутіна. А тепер колишній водій, нині пенсіонер, сам вирішив написати до газети.

Розповім про своїх ровесників-однокласників, з якими завершив навчання п’ятдесят літ тому. Саме зустріч із ними надихнула на бажання написати до газети. Спілкування з друзями викликало стільки приємних спогадів, відчуттів, переживань, що не можу з цим не поділитись.

Хочу згадати про нашу передову колись тваринницю. Давним-давно з Любою Семеренко сиділи за однією партою. Вона не стала шукати щастя далеко від рідного дому, залишилась у селі, пішла на ферму. Кілька літ працювала відгодівельницею, а потім подалась у доярки. Однією з перших стала тритисячницею, кілька років її надої були найвагомішими у колгоспі. Її портрет часто заносився на колгоспну Дошку пошани, а одного разу прикрасив обкладинку республіканського журналу «Тваринництво України”. Пригадую, як цей журнал возив у кабіні свого «газона» і хвалився, яка в мене роботяща однокласниця.

За нашим святковим столом зібрались й інші трудівники полів і ферм, хто своєю працею зміцнював халимонівський колгосп. Цікаві то були роки. Багато нового, передового впроваджували в життя саме мої земляки. Згадували у розмовах історію розбудови села. Це у нас, у колгоспі імені Ватутіна, запрацювало перше у районі колгоспне кафе. Скільки урочистих подій відсвяткували у ньому. Згадали нашого керманича - Героя Соціалістичної праці Василя Максимовича Сіденка. Це під його керівництвом застосовувались новітні технології у вирощуванні буряків, коли вперше не лише в районі, а й в області, солодкі корені доглядали без застосування ручної праці. До нас їздила вчитися вся Чернігівщина.

У ті роки з’явилася сучасна майстерня і тракторний стан. Працював у колгоспі столярний цех, меблі в якому замовляли навіть столичні установи. Ще й досі вражає зерновий тік, на якому діяв і комбікормовий завод. А транспортна дільниця! Саме тут трудився і я. Усього в гаражах стояло від 70 до 80 транспортних одиниць.

Пов’язав свою долю із хліборобською працею і Петро Кобець. Петро Миколайович був механізатором. Його колишній сусід по парті Миша Головань, тепер Михайло Григорович, захищав нашу мирну працю, залишившись служити в армії. Надія Третяк пропрацювала весь вік у бухгалтерії, зводила звіти зарплатні, врожайності, звіти по витраті матеріалів.

Галя Семеренко з Халимонового не поїхала, стала працювати у торгівлі. Від рядового продавця доросла до завмага. Її тезки - Галина Собора і Галина Маркова піддались романтиці міського життя. Обоє мешкають у Конотопі. Перша трудилась на цегельному заводі, а її подруга - у депо. Тепер, як і всі ми, на заслуженому відпочинку.

Ще з юності Марію Мороз привертала до себе залізниця. Водночас не хотілося дівчині залишати рідне Халимонове. І доля вдало поєднала ці дві її пристрасті. Вона трудилась на залізниці черговою по переїзду, який розташований якраз на нашій території. І коли перетинав залізничні колії під час її чергування, завжди вітав її автомобільним сигналом.

Поманила романтика міста і Марію Литвиненко. Та врешті-решт повернулась вона до рідної оселі, до літньої мами, яка на схилі літ потребувала уваги. Не сиділа Марія склавши руки, трудилась на фермі.

Згадували гуртом наше село. Згадували давніх друзів. На жаль, багатьох уже немає на цьому світі. Нас було тоді два класи і в кожному більше ніж по 20 учнів. Тепер у класних аудиторіях сидять по кілька школярів. Як не крути, життя тоді було веселіше. І професії ми обирали за смаком. Багато з наших ровесників отримали вищу освіту. І були впевнені, що знайдуть відповідну роботу. Зовсім не так складаються долі у наших онуків. А так хочеться, щоб у наше рідне Халимонове повернулися веселість, надія, упевненість у завтрашньому дні, як було це п’ятдесят літ тому – у пору нашої юності.

Зустрілися однокласники в День молоді, від того, здається, помолодшали.

Василь Левчановський,
пенсіонер

• < Попередня
• Наступна >