Дай вам, боже, і щастя, і сил

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Дати і люди

Опубліковано: П'ятниця, 18 липня 2014, 10:22

14го липня, у зеніті літа, нашому землякові - талановитому письменнику Володимиру Кашці, виповнилось би 60. У мене з Володимиром склались приятельські відносини, як він прийшов працювати у районну газету. Тоді це ще було „Радянське село”. Володимир приніс живий творчий струмінь у будні районки. Його не вельми захоплювали теми соціалістичних змагань, а от історичні, пізнавальні молодому нашому колезі завжди були до смаку. Особливо цікавило В.Кашку все пов’язане із письменництвом. Так літературно- мистецька сторінка „Струни серця”, якою Володимир став опікуватися, виходила із завидною регулярністю і привернула додаткову увагу схильних до творчості читачів. Більш того, із власної ініціативи Володимир реорганізував школу робсількорів у літературну студію. У районних газетах Чернігівщини такого ще не було, думаю, не могли похвалитися такими студіями і в інших регіонах.

Хоча він на вісім років молодший, але йому неодноразово говорив, що у пізнанні українства він один із моїх учителів.

Збігав час, і все частіше звертався до героя моєї оповіді за ім’ям, по-батькові – Володимир Васильович. Працював я тоді фотокореспондентом, час від часу мав ховатися від світла у лабораторії, де „чаклував” над знімками для газетних шпальт. Коли випадала вільна мить, найчастіше заходив у кабінет до Кашки. Він був цікавим співрозмовником, особливо, коли це стосувалось питань літератури, видавничої справи, та і в житті на багато речей мав свій особистий погляд. А ще цінував у ньому неабиякий педагогічний дар, недаремно перша його освіта – учитель початкових класів. Це пізніше він закінчив Московський літературний інститут імені Максима Горького. Між іншим, був першим представником Чернігівщини серед студентів цього закладу, закінчив на відмінно.

Отже, первинно Володимир Кашка - педагог. Таким він і залишався все своє життя. З цієї нагоди доречно згадати, що першу свою книжечку «Уроки сірої качки» він присвятив дітям. У ній викладалися правила поводження на воді. Про серйозні речі зумів розповісти так просто і дохідливо, що навіть мене, дорослого, вони не залишили байдужим. Ті, так би мовити, інструкції, прочитав із цікавістю до самої останньої крапки.

Пригадую ще такий епізод. Якось у серпні досить пізно ввечері розмовляли з Володимиром в альтанці. Попередньо вибачившись, підійшла менша його донечка Яринка: «Тату, мені вже пора в ліжко, то ти перевіриш оцінки щоденника зараз, чи залишиш на завтра?»

Серпень, літні канікули, відпочинок... Це якось не сполучалося і з щоденником, оцінками... Володимир прочитав на моєму обличчі німе запитання.
- Аби дівчата (виховував двох доньок) за літні канікули не „розмагнічувались”, впровадив своєрідні щоденники, де оцінки виставляються за дисципліну, за виконання домашніх справ, за читання додаткової літератури... – не пригадаю всіх тих номінацій , які він назвав. Ідея Володимира сподобалась. І через роки її випробував на онуках, значно розширивши перелік вимог, де з`явилася ранкова фіззарядка, водні процедури, сніданок, підготовка уроків… Цікаво, що найменша з них сама зверталася: «Дідусю, ми вже давно ставили бали у щоденнику». Вона змагалась сама з собою, це, дійсно, дисциплінувало і допомагало виховувати. І багаторазово заочно дякував Кашці за ту ідею.

Та повернемося до газети. Із самого звичного, рядового матеріалу міг зробити такий живий допис, який хотілось дочитати до останнього слова. Пригадую, як на День будівельника він підготував репортаж із новобудови дитячого садка. «Височенний баштовий кран, мовби величезний лелека, хапає дзьобом вантаж цегли і легко здіймає будівельний матеріал під самі хмари», - довільно цитую письменника-газетяра.

А якось йому потрібно було здати нормовані рядки, час квапив, а підходящого матеріалу не було. Я подав йому інформацію про орендарів, колишніх митченківців, які повернулись у село із Києва і орендували у колгоспі фермерське приміщення. Назвав йому прізвища прибульців, кількість худоби на відгодівлі, ще якісь цифри і дві-три деталі. Володимир уважно вислухав, перепитав про деякі подробиці. А потім традиційно запалив цигарку і схилився над друкарською машинкою. А десь через півгодини запропонував послухати, що в нього вийшло. Уже сам заголовок «Орендарі з Хрещатика» змушував звернути увагу на цей матеріал. Відзначив про себе, здавалося, що Володимир сам там побував, так переконливо розповів у замальовці про турботи вчорашніх киян.

* * *

Якось до мене звернулась цьогорічна одинадцятикласниця Наталка Піддубна.

- Розкажіть про когось із наших місцевих письменників, з ким ви були знайомі. Хочемо розповісти на одному з уроків української літератури.

- Ми отримали таке завдання, - приєдналась до розмови її подруга.

Пообіцяв організувати зустріч з одним із наших місцевих літераторів, назвавши його ім’я.

- Ой, не потрібно, не потрібно, - артистично замахала руками подружка моєї знайомої. – Ми взяли кілька його книжок, із титульних сторінок не можна дізнатись, коли і де він народився, хто його батько - то він мірошник, то залізничник, то чародій, ми сміялись всім класом.

Справді, стало незручно за того літератора. Щоб якось залагодити справу, почав розповідати про Кашку. У біографії Володимира Васильовича все просто. Народився він у 1954 у Дубовому Гаї на Прилуччині. Він ніколи не соромився, що батьки - колгоспники. Здається, в якійсь мірі цим навіть гордився.

Мама юного Володі мала щедре, відгукливе серце.

Таке мав і її син.

Хто з нас звертає увагу на інвалідський візочок із впертим його господарем, якого хвороба зігнула у три погибелі. Мало хто знав, що того звали Юрієм. Що цей зі скаліченим тілом юнак має неабияку силу волі і жадобу до життя. Не знав і я, лише завдячуючи Володимиру Кашці, дізнався, що то - Юрій Ананко. А ще читачі районної газети познайомилися із самобутньою поезією нашого земляка-інваліда. Це заслуга Володимира Васильовича.

Ще про одну долю мушу згадати у цій оповіді. Тривалий час обласну Чернігівську організацію Спілки письменників України очолював Станіслав Реп’ях. Доля цієї людини склалась так трагічно, що залишився він у цьому світі один як палець і доживав віку у будинку для престарілих. В одному із інтерв’ю, вже майже перебуваючи на смертному одрі, оспівувач Чернігівщини у відвертій розмові висловився, що благає Бога, аби він його вже забрав у свою обитель. Жалівся на свою самотність і додав: «Колись до мене звертались гуртами, просили зробити рецензії, комусь потрібно було скріпити документи печаткою, хтось просив замовити слово перед друкарями. Тепер покинутий і відчуваю себе самотніше, ніж Робінзон Крузо…»
Те інтервію вже через кілька років після смерті Станіслава Реп’яха випадково потрапило мені на очі. Згадав Володимира Кашку і подумав, хоча він і не був на той час членом Спілки, дізнайся Володимир про становище колеги по перу, обов’язково перевідав би старшого товариша...

Ще мушу розповісти про дітище Володимира Кашки - Бахмацький осередок Товариства української мови. Засновниками осередку виступали четверо, насправді ж його хрещеним батьком був Володимир. Саме він розробив Статут, де було враховано все: і культурологічна діяльність Товариства, і можливість займатися підприємництвом, і ще багато-багато деталей, актуальність яких усвідомив пізніше. Дивувався передбачливості Володимира Васильовича. Вже в перші дні створення осередок підготував заходи, які прийшлись до душі багатьох прихильників відродження українства. Згадав перший з них, присвячений річниці Шевченківських днів. Було це майже чверть віку тому, а не забулося нічого. Не дивлячись на супротив тодішньої влади, нас підтримали більшість працівників відділу культури і клуб ветеранів війни і праці. Переповнений глядацький зал клубу залізничників щиро плескав доморощеним артистам , хто вперше вийшов на сцену з віршами Кобзаря, з українськими народними піснями, із дохідливими сценками із колишнього Тарасового життя. І сценарій, і деталі концерту – все було продумано Кашкою. І здається тепер, що левова частка тих оплесків адресувалася саме Володимиру – натхненнику, режисеру, постановнику того дійства.

Якось Володимир Васильович зайшов до мене в лабораторію. Аби розрадити самотність, в мене постійно працював транзистор, І треба ж – вимкнули електрику. Ми опинились у темряві. Лише приймач на батарейках продовжував концертну програму. Ось полилась приємна мелодія, розпочались слова пісні, які змусили нас замовкнути. Пізніше дізнався, що то були слова поета Віктора Баранова. Текст настільки зворушив, що мусив витерти зволожнілі очі. Пісня закінчилась, ми ще сиділи мовчки якусь мить, світло спалахнуло так несподівано, як і згасло. При червоному лабораторному ліхтарі побачив, що й Володимир теж просльозився.

- Гарна річ, - промовив колега.

Кількома днями пізніше Володимир згадав останній куплет тієї пісні.

Українці мої!
Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом,
і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо
нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами,
зневажена вами Вкраїна?

Він знову здивував своєю пам’яттю і повторив задумливо тільки-но прочитані слова: „Дай вам Боже і щастя, і сил”... Промовив, як особисте побажання, неначе відчуваючи, що вік одміряний недовгий. Тому й поспішав творити, видаючи книгу за книгою. І кожна з них відзначалася. То були Чернігівська обласна премія імені Михайла Коцюбинського,

Міжнародна літературна премія імені Григорія Сковороди, Міжнародна літературна премія імені Миколи Гоголя.

Він пішов за межу вічності, залишившись у пам’яті зі світлим волоссям і з такими ж світлими думками.

Борис Бобришев

• < Попередня
• Наступна >