Однак це ще не був кінець «маленької тиницької трагедії». Залишилося майно, у якого повинен бути господар. Тут закон ніяк не можна було обійти. Саме той, що згадувався вище, згідно з яким спадщина в колгоспному дворі відкривалася лише після смерті його останнього члена. Ним був Микола Карпович. Спадщина, отже, відкрилася саме після нього. Право на неї  відкрилося для його дітей від покинутої першої дружини. Вони ж відмовились від, по суті, чужого, хоча й після рідного батька. Усі, крім молодшого сина Федора, який розмірковував не так «прямолінійно й недалекоглядно».

Він гадав так. У господарстві залишився старенький «Москвичок» - легковик, який батько придбав за власні кошти й сам їм користався. Це вже не чуже. Що ж стосується чужого майна, то можна передати його в натурі або вартісно дочці Марії Кузьмівни – справжній спадкоємиці не за законом, так за совістю. Урешті все звелося до грошей, бо події й надалі розгорталися стрімко. Уже 31 жовтня до Федора звернувся один з меха-нізаторів колгоспу, такий собі С-ць Іван Миколайович.

 

Він повів мову про те, що його сину Миколі, який нещодавно одружився і вже має з дружиною дитинку, практично ніде мешкати, до того ж  насуваються холоди, а дім після  смерті Марії Кузьмівни й Миколи Карповича пустує. Стосовно ж дочки Марії Кузьмівни можна не сумніватися, що з Дніпропетровська до Тиниці вона в жодному разі не повернеться. Та й продавати вона сама не має права, бо не є спадкоємицею. Це він, Федір, є спадкоємцем, який має право розпоря-джатися майном, тож хай продасть йому для сина спустілу хату. Він пропонує пристойну ціну. Довго чи коротко, але зійшлися на 7300 тодішніх радянських карбованцях. Передача грошей була оформлена належними розписками. Стосовно нотаріального укладення й посвідчення договору купівлі-продажу домовилися, що зроблять це після  6 місяців з дня смерті С., коли його син Федір нотаріально оформить свої спадкові права. 

Надалі Федір розповідав, що незабаром у цьому ж будинку й у присутності покупців передав виручені від продажу гроші дочці Марії Кузьмівни. Вона була дуже вдячна.

Минуло півроку. Федір звернувся до єдиної тоді державної нотаріальної контори й одержав роз’яснення, що ніяких ускладнень не буде, якщо він сплатить державне мито в розмірі, коли мене не підводить пам’ять, 13% від вартості всього спадкового майна, тобто будівель і машини. Чесний, але юридично не поінформований Федір обурився: «Так я ще й заборгую! Мало того, що мав мороку, а гроші віддав за сумлінням, ще й доплачувати мушу!» Нотаріус, звичайно ж, заперечила щось на кшталт того, що не слід би ходити у воду, не знаючи броду. Й порадила зв’язатися з дочкою покійної Марії Кузьмівни, аби вона дала гроші на сплату мита. Принаймні в частині спадкування будинку й на-двірних будівель. Це було б справедливо, і є підстави сподіватися, що та поставиться до казусу, що виник, з розумінням. Федір дослухався поради фахівця. Щодо адреси дочки проблем не було.  Але… Але виявилося, що нещодавно вона загинула в автомобільній катастрофі… От і все. Чоловік покійної  розповів, що в них малолітня дитина, вони з дружиною деякий час проживали окремо, примирилися за кілька днів до її загибелі. Про значну  суму, одержану дружиною за спадщину, нічого не відає…

Минав час. Ані Федір, ані Микола, якому батько придбав цю хату, де відбулися такі драматичні події, рішучих заходів до виходу з глухого кута не вживали. Але ж юриспруденція принципово не визнає безвихідних ситуацій. Усе повинно відповідати закону.  Й помічено, що це чомусь краще розуміє старше покоління, яке так довго обдурювали.

Улітку 1986 року повертався я із сусіднього райцентру, де займався справою про недоплату коштів за спору-дження дороги з асфальтовим покриттям бригадою з Вірменії. Їхали легковиком бригадира «Вірменбуду». Прогорів глушник - і машина ревла, як танк. Шлях пролягав через Тиницю, де в гаражі згодилися терміново допомогти нашому горю. Поки за-глушувач знімали, заварювали й встановлювали на машину знов, до мене підсів і розповів усе про «купівлю-продаж» старший С-ць – Іван Микола-йович.  Хотілося б виявити себе як фахівця  з кращого боку, але, визнаю, вихід знайшов не відразу. Врешті за-пропонував такий, що, хоч і не позбавляв від витрат зовсім, але суттєво їх пом’якшував: з 13% від вартості всього майна до 6% від вартості лише будівель. Якщо ж по совісті поділити ці витрати між продавцем та покупцем навпіл, то й зовсім лише по 3% буде. Злощасні «комерсанти» погодилися на таке.

Наприкінці вересня 1986 року до Бахмацького районного суду, тоді ще народного, тобто такого, де в прийнятті рішення брали участь народні засідателі, надійшла позовна заява С-ця Миколи Івановича за позовом до С. Федора Миколайовича про ви-знання права власності на згадані будинок з надвірними будовами. Правовим обґрунтуванням позову зазначалася норма тодішнього Цивільного кодексу УРСР, якою наголошувалося таке, що зберегло свою силу й після прийняття Цивільного кодексу України. Він діє з 1 січня 2004 року  й, звичайно ж, є  досконалішим й у кілька разів об’ємнішим, ніж його попередник. Норма ця така: 

«Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається».

Попередній кодекс норми про ВСІ істотні умови й ПИСЬМОВІ докази не містив.
Було б, здається, зайвим захаращувати цей «опус» цитатою. Проте, слід зважити, що правова поінформованість населення є вкрай низькою. Автор же цих рядків сподівається, що залишається юристом, а правознавець повинен пропагувати норми діючого законодавства.

Залишається завершити цю розповідь повідомленням, що рішенням Бахмацького райнарсуду від 29 вересня 1986 року в справі № 2-362 позов задоволений у повному обсязі. Деякі витрати, що довелося понести, це – не лише плата за роботу суду, але й за юридичне невігластво. До адвоката слід звертатися своєчасно.