Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Як долалася судова помилка

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
(Із спогадів старого адвоката)
 
ІІІ частина, заключна  (першу і другу  - читайте у №№49,50)
 
 
Ніж і пижикова шапка
Отже, ніж. До того ж бідолашний Л. вибрав украй невдалу лінію захисту: став заперечувати, що це він заподіяв ножову рану молодику. Точніше, не пам’ятає такого, бо після удару ззаду втратив свідомість. А це ж був факт неспростовний, і його заперечення лише підігрівали неприязне ставлення до обвинуваченого.

Під «гіпнозом» ножа й заперечення очевидного перебували всі – і перший «опер»,який зайнявся справою, і слідчий, і прокурор, і весь склад суду (згідно з судочинством того часу - суддя і два народних засідателі) та навіть адвокат, що захищав спочатку. І треба було дуже пильно придивлятися до матеріалів справи, щоб вийти з-під впливу такої упередженості.

Того зловісного ножа, як виявилося, Л. знайшов того ж дня, у присутності брата -  звичайний столовий ніж із зеленою пластмасовою ручкою. Мати радила спалити таку знахідку, бо, за повір’ям, ніж приносить нещастя. От і не вір після цього в прикмети! Дуже дорослий Л. не послухав матір – надто вже зручним видався йому цей ніж для чищення картоплі. Так він опинився у його кишені, а по дорозі додому Леонід Семенович зайшов до кафе. 
 
Розмірковуємо далі: а ще що? Хто допитаний, а хто ні? Жодного очевидця? - Ні, є один. -Що він бачив? - Заперечує напад з боку Л. - А чому в суді не допитаний?- Був у від’їзді. Не допитані й медпрацівники, які надавали допомогу і чули розмову Л. з так званим потерпілим. Що ще? Пижикова шапка... Стоп, тепліше-тепліше, але ще не досить… Чогось, дуже суттєвого, що лежить на поверхні, не вистачає… Стоп! Чому Л. вдарив молодика не в груди і не в живіт, а у таке «нетрадиційне» місце, ніби це була сварка на інтимному ґрунті? І рана яка - колота, різана, у якому напрямі, із якого положення тіла заподіяна? Тепло... тепло... гаряче! Так, переконання склалося. Л. – дійсно не хуліган.[1]

 Це головне, але чим переконати в цьому відповідну службову особу, яка має право на опротестування судових рішень, що набрали законної сили? [2]

Отже, почалася робота над скаргою. Робота тим складніша, що на-дійшло вже кілька негативних відповідей з прокуратури області, з обласного суду, навіть від заступника голови Верховного Суду УРСР. Остання можливість – голова Верховного Суду.

Скарга складалася від імені сина засудженого, того самого  елегантного і стриманого молодого чоловіка. Він і повіз її в  Київ на доповідь до Верховного Суду. Потрапив на прийом до заступника голови колегії з кримінальних справ Галини Миколаївни Омельяненко, дуже кваліфікованого фахів-ця й напрочуд справедливої людини. Виявляється, він уже був на прийомі в неї, вона його запам’ятала, більше того – дала письмову відповідь про відсутність підстав для витребування справи для перевірки. Але, прочитавши нову скаргу, вона виявилася настільки об’єктивною людиною, що витребувала справу.

Зміст нової скарги в цілому зводився із викладеного вище, дозволю собі лише одну невеличку цитату:
«… Категорично заявляю, що для обвинувачення Л. Леоніда Семеновича у вчиненні дій, які грубо порушують громадський порядок і виражають явну неповагу до суспільства, нема жодних підстав. Висунення такого обвинувачення видається дові-льним і спрощенським вирішенням питання: раз людина з ножем у руках і не може чітко пояснити свої дії, вона - злочинець. І, звичайно, хуліган, хто ж іще! Але ж можливе й інше. Уявна оборона, наприклад. Або перевищення меж необхідної оборони. Або злочин проти особи у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок неправомірних дій потерпілого. Однак, застосування таких законів вимагає глибокого знання кримінального права, й роз-слідування обставин справи мало б виключати неясності. Простіше сумнівне й пов’язане із шумом і бійкою кваліфікувати як хуліганство. (Тим більше, якщо ще й суб’єк-тивізм слідчого примішується)».

Далі події розгорталися так. До Президії Чернігівського обласного суду надійшов протест порядком нагляду від імені голови Верховного Суду УРСР про скасування вироку через неповне вияснення обставин справи і неправомірну правову оцінку. Протест був задоволений у повному обсязі.

22 березня 1979 року відбувся новий розгляд справи Бахмацьким ра-йонним народним судом під головуванням іншого судді та з іншими народними засідателями. Склад свідків був дещо інший. Був і висновок судмедексперта про те, що різана рана потерпілому була заподіяна з положення лежачи, тобто з відстані витягнутої руки людини, яка лежить на землі. Усе стало очевидним. Тому позиція прокурора, захисника й суду були однаковою. Того дня вироком у справі № 1-31 Л. був визнаний винним в умисному заподіянні тілесних ушкоджень середньої тяжкості в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства з боку потерпілого. Тобто за злочин, що передбачався ст.103 тодішнього Кримінального кодексу й карався позбавленням волі на строк до двох років або виправними роботами на той же строк.

Усе!  Перемога. Але ж за що бідолашний Леонід Семенович, нині вже покійний, «відсидів» зайвих півроку?
 
[1] Адже за визначенням закону (Кримінального кодексу), хуліганство -  це   «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом». Тут кожне слово має вагу. Не просто порушення, а грубе. Не з будь-яких нейтральних або су-спільно-корисних мотивів розбите вікно (ненавмисно, для порятунку людини, наприклад), а із презирства до усталених норм поведінки, із бажання «випендритися», протиставити свою особу суспільству. Порушення громадського порядку має супроводжуватись особливою зухвалістю або винятковим цинізмом. Старожили Бахмача пам’ятають, як один молодик прогулявся містом лише у плавках. До речі, він теж був моїм підзахисним.

[2] Тоді існував порядок судочинства, відмінний від нинішнього. Ряду керівних осіб суддівського та прокурорського звань було надане право опротестовувати помилкові судові рішення, вироки в  тому числі, що набрали законної сили. Щоб такий протест був принесений, треба було переконати таку особу. Для цього складалися так звані «скарги порядком нагляду». Надалі протести таких осіб розглядалися відповідною судовою інстанцією. Здебільшого задовольнялися, відповідні судові рішення скасовувалися, справи спрямовувалися на новий розгляд.

У Російській Федерації такий порядок зберігся й понині.
Рохін Е.С.

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове