Кажуть, у кожного хірурга є «свій цвинтар», на якому поховані нещасні, яких він не спромігся врятувати. Є щось подібне й в адвокатів. Не кладовища, звичайно, але комори «програних» справ є. І не такі вже маленькі, оскільки в майже кожній цивільній справі одна сторона «виграє», а друга «програє»1 . Запросити ж адвоката на допомогу має можливість як позивач, так і відповідач. Інша річ, чи схоче і чи зуміє в кожному конкретному випадку конкретний адвокат об’єктивно й переконливо пояснити конкретному клієнтові, чи потрібна його допомога і в якому обсязі, чи в змозі даний громадянин оплатити таку допомогу. Це залежить від багатьох факторів: від ступеня  правової поінформованості та матеріальної забезпеченості населення, від повного вирішення на державному рівні питання про безоплатну юридичну допомогу, про тарифи на послуги адвокатів, про забезпечення райцентрів кваліфікованими   юристами тощо.

 

Отже, є така комора і в мене. Питання лише, чим вона наповнена. Є, звичайно, і наслідки помилкових позицій, особливо на початку професійної діяльності. Чи слід сумувати з приводу їх наявності, як оцінювати? Радіти нічому, але й посипати голову попелом особливих підстав нема. Бо правосуддя все одно здійснилося й торжествує, долаючи помилкову, хоч іноді й сильну позицію. Це саме те, що вище згадувалося: адвокати далеко не єдині знавці права. Принаймні «за ідеєю».

Але є й справи (дякувати Богові, їх небагато), поразка в яких – не вина адвоката чи його довірителя. Просто це торжество неправди. Воно стукає у груди.

Працівник залізниці втратив руку, виходячи з потягу, яким їхав з роботи, бо змінився машиніст і потяг зупинився не там, де зупинявся завжди. Довести, що це травма виробнича, ми не спромоглися.

Бабуся виїхала з Чорнобильської зони незабаром після катастрофи, але до видачі відповідних направлень Житомирським облвиконкомом, й придбала за власні кошти хатину в Бахмацькому ра-йоні. Згідно з  законом витрачені кошти підлягали відшкодуванню. Не відшкодовані. Виключно в силу бюрократичного пінг-понгу. А вона ж постраждала від Чорнобильської катастрофи дуже й дуже: помер син, двоє внуків стали інвалідами, утратила хату. Нещасна не дочекалася перемоги, виходу із нетрів…

«Програні» справи – це окрема й важка тема. Важка через те, зокрема, що, як на мою думку, державою керують якось «не зовсім так». «Не ладно щось у Данськім королівстві». Проте автор вважає, що юрист має бути демонстративно аполітичним. Він, звичайно, як і кожен громадянин, може мати політичні симпатії чи антипатії, але в жодному разі вони не повинні керувати його професійною діяльністю. Таке моє кредо. Ні, щиро сподіваюся, не лише моє!

Потім  ще - судове засідання з тріумфом захисту. Проте головне – усвідомлення  судової помилки і намагання переконати в цьому скаргою – відбулося під час вивчення справи й складання скарги.

Почалося все звичайно. Із візиту елегантного молодого чоловіка. Дуже ввічливого й стриманого. Він пояснив, що зараз мешкає не в Бахмачі, але приїхав, щоб підтримати в біді матір. Її чоловік, а його батько – Л. Леонід Семенович нещодавно засуджений до 4 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму. І за що засуджений?! За особливо злісне хуліганство із застосуванням ножа-частина 3 ст. 206 тодішнього Кримінального кодексу УРСР, якою передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 3 до 7 років2 ! Відвідувач розповів, що батькові - 46 років, насправді це людина солідна у всіх відношеннях, у всякому разі не хуліган. (При ви-вченні справи це підтвердилося її матеріалами). Насправді дуже вірогідно, що він захищався від групи молодих людей, які, схоже, хотіли пограбувати його та попутників, але зустріли гідний опір.

Був грудень 1977 року. Дві компанії вийшли з кафе. Батько з рідним братом і товаришем, на якому була гарна пижикова шапка. І 9 хлопців, але (важлива деталь!) – на 10-15 хвилин раніше. Розташування осіб, що рухалися в одному напрямі, було таке. Попереду, на деякій відстані – семеро з тих, що пиячили в кафе за зсунутими столами і яких «попросили» звільнити приміщення. За ними – Л. з братом і товаришем. Позаду дорослих дядьків – двоє з «теплої» компанії. З боку дорослих громадян почулися якісь вигуки. Ось як описував те, що відбулося, один з молодої компанії: «…Я почув ззаду якісь крики й, озирнувшись, побачив, що наші два хлопці стоять на ногах, а три якихось лежали на землі. Ми одразу всі почали тоді бити того, у якого був ніж». Наводився детальний опис побиття, з якого, проте, ініціатор зіткнення не вбачався. Але! Але одному з молодиків, що рухалися позаду, була заподіяна ножова різана рана в паховій області, пізніше кваліфікована судово-медичним експертом як тілесне ушкодження середньої тяжкості.

Ох, це вже величезне «але»: поряд із Л. лежав чи навіть був у руці ніж… Ніж! І цим наче все сказано. Уява одразу вимальовує бандитське знаряддя. Для чого статечній людині носити при собі холодну зброю?

1 Виняток все ж є. Це так звані справи окремого провадження (про встановлення юридичних фактів тощо), де немає сторони, яка заперечує.

2У даний час за особливо злісне хуліганство, тобто із застосуванням ножа, частиною 4 статті 296 Кримінального кодексу України передбачено таке саме покарання.