Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Матвійкові горобці

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Від редакції. Ось і пережили зиму. Була й радість від чудової морозяної погоди, коли так музично порипує сніжок під ногами, коли лапаті сніжинки м’яко падають й лоскочуть носа, коли раптом захочеться згадати дитинство і проїхатись ковзанкою на тротуарі чи зліпити снігову бабу... та взагалі – гарна вона, зима. А ось птаству вона - важке випробування, не всі виживають, за дослідженнями орнітологів, із десяти – лише дві. І ми про них у своїх людських турботах не завжди згадуємо. Подивіться навкруги – чи багато зараз годівничок, шпаківень побачите? Хто забув це зробити – ще й зараз не пізно, бо коли ще те тепло, коли земля почне годувати наших маленьких помічників і сусідів по життю. А сьогодні до вашої уваги цікава і зворушлива реальна історія, у якій головними героями були саме вони.
 
80 років тому, наприкінці 1932-го, нашим хлібним краєм почала свою сумну ходу голодовка. Багато подій відвирувало відтоді, але те жахливе рукотворне лихо ні-ні та й нагадає про себе. Про це не можна забувати, щоб не повторити трагедію ще раз, щоб не шукати винних серед когось. За те, що відбувається у нашому домі, несемо відповідальність у першу чергу ми, українці.
 
 ...Ми не квапились - до відправлення наших електричок було години дві. Микола Матвійович запропонував не поспішати на розпечений і переповнений вокзал, а перепочити від спеки у прохолодному скверику біля фонтану. Знайшли вільну лавку, я дістав домашні бутерброди, а він - пакетик з ядрами горіхів, родзинками і курагою. Інших харчів у дорозі мій знайомий не визнає, бо та суміш і смачна, і калорійна, і вітамінна, а головне, після неї не дошкуляє спрага. Я відламував крихточки і пригощав голубів, які підлітали аж до ніг. Горобці були обережніші, тримались на відстані. Протягнув кусень хліба супутникові, аби теж долучити до годівлі пташок. Микола Матвійович красномовним жестом відхилив мою пропозицію і дістав прозору коробочку. І став щіпками по кілька зернят кидати на асфальт, явно прагнучи більше догодити горобцям. Це зацікавило...

Знайомі ми років п’ятнадцять, але знаємо один про одного небагато, бо наше спілкування має чисто діловий характер. Він - підприємець, займається, як і я, фотографією. Мешкає у передмісті Києва. У столиці в нього безліч знайомих, корисних зв’язків: від постачальників фотоматеріалів до майстрів із ремонту апаратури і наданню політурних послуг, спеціалістів із поліграфії. Він - ходяча енциклопедія, спілкування з ним цікаве, корисне та повчальне.

На запитання щодо його прихильності до горобців мій знайомий відповів не відразу. Очевидно, міркував з чого почати, лише потім заговорив.

- Цим непримітним пташечкам мій рід зобов’язаний своїм буттям на білому світі, - він задумався ще на мить, а потім розповідав, уже не зупиняючись. – Мій дід по лінії батька був метикуватий. До старості, щоправда, не дожив, було йому років 35. Мешкав у віддаленому селі Переяславського повіту, тому розпорядження начальства з району доходили з декотрим запізненням. Був то кінець двадцятих. Дід Сидір за подіями спостерігав доволі пильно. Був віруючим, а владу, яка руйнувала храми, вважав безбожною, тому очікував від неї будь-чого. У колективізації одразу угледів загрозу, і поки активіс-ти заганяли плугарів до комун у ближчих до райцентру селах, Сидір вирішив випередити події. Аби не віддавати коня комунарам задарма, повів жеребця на продаж у сусіднє селище. Бачили, що повертався Сидір з ярмарку вже без гнідого, та додому не прийшов. Знайшли його наступного ранку закатованим, усі вирішили, що пограбували бандити. Що це їм не вдалося, з’ясувалося, як наряджали небіжчика у останню путь. Знайшли потайний саморобний гаманець, закріплений на тілі в інтимному місці.
 
 Ще страшнішого удару зазнала напівосиротіла родина Остапенків, коли сумнозвісний 33-ій забрав у дітей і неньку. Помираючи, їх мама погукала до себе синочків і донечку, щось хотіла сказати, та сили вже не вистачило. Але майбутній мій батько, тоді п’ятнадцятилітній Матвій, у її печальних очах прочитав останній мамин наказ: „Ти старший. Тепер надія на тебе...” Так не стало мого діда Сидора, а потім і - бабусі Тані, якій не виповнилось тоді і сорока...

Люди у селі мерли, як мухи, страшно те, що ніхто їх не оплакував, ховали абияк. Коли підводою везли на цвинтар чергову партію небіжчиків, здригався серед них на нерівностях дороги і закляклий кращий приятель Матвія. Він лежав із розплющеними очима, немов надивлявся у небесну блакить. Його так і поклали у могилу без труни, засипавши землею. Матвія це ніби вивело із заціпеніння. Він уже майже змирився з думкою про смерть, але здригався, уявляючи засипані землею власні очі, як це було з другом. Злякався за сестричку Полінку і брата Микиту. Згадав тужливий, сумний мамин погляд і німий її заповіт, несподівано гостро відчув свою відпові-дальність за менших. А ще пригадав батькову науку: „Не корись, синку, долі без опору, вихід буває з найскладніших обставин”. Тоді ж по-новому оцінив мужність і мудрість батька , який, не дивлячись на тортури, не віддав грабіжникам гроші, навіть по смерті приніс їх до рідної оселі. Матвій не заснув до самісінького ранку, все обмірковував шлях до порятунку. І таки придумав...

Зрання заходився збирати батьків інструмент, знайшов уламок дошки і почав майструвати клітку. То була пастка для горобців. Голодні, як і люди, нехтуючи небезпекою, вони накидалися на зернятка... То був останній їх сніданок. Матвій не шикував, ловив пташок рівно стільки, аби вижити втрьох: і шкода було довірливих горобців, і беріг їх на потім, не відаючи, скільки той лютий голод триватиме ще.
Було моєму батькові тоді трохи за 15. Вижили всі. Відтоді до пташок-рятівниць у роду вцілілих Остапенків ставились відповідно. Горобців не відганяли з току, терпіли їх гніздування у стрісі, узимку обов’язково лаштували годівниці. Я народився вже після тих моторошних подій, але віддячуватиму цим пташкам завжди. Як не маю зерна, а є нагода „поспілкуватись” із цвіркотливим птаством, купую соняшникового насіння. Учив цьому сина і доньку, тепер навчаю онуків, бо саме непримітні горобчики врятували наш рід...

Микола Матвійович змовк, посиділи кілька хвилин, залишаючись уявою у далекому і страхітливому 1933-му. У дійсність нас повернув гуркітливий трамвай, нагадуючи, що часу до поїздів уже обмаль. Перш ніж вирушати, розім’яв решту скоринки і сипонув крихти так, щоб долетіли до обережних і гамірливих горобців-цвіркунів.
 
Борис Бобришев

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове