Діряві капці, або попелюшчина любов

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Історія з життя

Опубліковано: Субота, 31 березня 2012, 02:15

Сьогодні у садибі знову лунала музика, чувся дзенькіт келихів. Пахло святом та безтурботністю. Богдан Михайлович і Надія Семенівна цього вечора святкували двадцять п’яту річницю шлюбу. Обоє шляхетні, витончені, освічені. Обоє успішні. Обоє абсолютно вільні й вірні одне одному. Друзі, колеги, та навіть родичі заздрили їхній двадцятип’ятилітній сімейній ідилії. Атож – тоді як більшість із них по кілька разів під вінець збігали, ці двоє й досі дивилися одне на одного так, ніби у них зараз – цукерково-букетний період. Нині вони мали все, аби почуватися господарями життя – і величезний заміський будинок, і успішну кар’єру, й ім’я у вишуканому товаристві. А найбільшим своїм досягненням Богдан Михайлович та Надія Семенівна вважали сина Антона, який уже завершував науку у Великобританії і з дня на день мав повернутися до них.

Богдан Михайлович знайшов дружину на терасі. Обпершись на перила, вона замріяно вдивлялася кудись углиб розкішного саду, що вже скинув листя. Дбайливо накинувши теплу шаль дружині на плечі, ніжно поцілував її у скроню. «Попелюшечко моя, як же я тебе кохаю!» – ніжно шепотів самими вустами. «А пам’ятаєш, Богданчику, як усе починалося? – усміхнулася жінка. – От я іноді думаю: а що з нами було б, якби тоді ти не наважився піти проти волі батька?»

…Надійка народилася в сім’ї другого секретаря райкому партії. Гарненьке дівчатко було потіхою для тата й мами – нащадка старовинного графського роду. «Видно, що наша порода. Справжня леді виросте», – тішилася бабуся, споглядаючи, як мала Надя, начепивши мамине намисто й узувши туфлі на підборах, дефілювала перед дзеркалом. Звісно, про мамине походження знали тільки найближчі люди. Бо ж дружина другого секретаря мала бути з пролетаріату!

Але, видно, комусь муляло щастя й добробут родини. Бо якогось не вельми ясного осіннього ранку (Надя-першокурсниця саме збиралася до інституту) до них увірвалися люди у військовій формі. Маму й тата забрали. Більше дівчина їх не бачила. Згинули десь у сибірських снігах. І лишень через багато років Надя дізналася, що мамі життя зламали за те, що блакитна кров у жилах текла, а тата взагалі показовим судом судили, мовляв, он скільки років буржуазію в домі розводив, та ще й смів себе комуністом величати.

Із їхньої шикарної квартири її, звісно, виселили, натомість дали ключі від кімнати в комуналці, де з меблів було лишень ліжко, старий, як світ, стіл та стілець, що на нього й сідати було страшно, бо хитався. З інституту виключили. Надя й досі не знає, як змогла усе це витримати. Її, тепличну дівчинку, яка в житті ніколи не стикалася з найменшими негараздами, сам на сам залишили з бідою. І поплакати на плечі не було в кого. Бабуся давно цьому світові подякувала, мама з татом етапом мандрували у Сибір, а друзі чомусь перестали впізнавати.

Вона влаштувалася прибиральницею у суді й була вдячна долі, що не залишиться без шматка хліба. Вставала, коли ще й півні не співали, йшла на роботу, відтак до блиску понатиравши підлоги в обителі Феміди, подовгу гуляла в парку, сиділа на лавці, спостерігала за щасливими мамусями з візочками і хіба старезній липі ген у глибині парку могла виплакати сердечний біль.

Одного вечора у двері її кімнати постукала сусідка Раїса Захарівна. «Слухай-но, дівчино, чи тобі не набридло за тими мантіями підмітати?» – запитала з порога. Надя на те лишень плечима знизала: «А хіба мені світить щось ліпше?» Стара єврейка підморгнула: «Можу скласти тобі протекцію. Днями донька моєї подруги з роботи розрахувалася. Працювала покоївкою на дачі в одного високого чиновника. Робота не важка, але грошовита. То як, слівце замовити?»

Нова робота й справді була непоганою: господарі на дачі з’являлися не надто часто, головною вимогою було тримати дім у чистоті, ну й готувати смаколики для високоповажних гостей хазяїв. Єдине, що не дуже подобалося Наді, – вона мала постійно жити на тій дачі. Мовляв, щоб хто не заліз, там же антикваріату повно.

…Новорічна гулянка на дачі чиновника була гучною. П’яні гості, вислухавши бій курантів, уже горлали пісень, дехто парочками усамітнювався в кімнатах. Наді суворо заборонено було з’являтися перед очі відпочивальників, тож вона принишкла у своїй комірчині на горішньому поверсі. Раптом біля дверей почула якесь шкряботіння. Ще мить – і в кімнату ввалився п’яний господар. Каламутними очима зміряв дівчину й посунув просто на неї. З несподіванки Надя скрикнула. «Цить, ще почують, – однією рукою затиснув їй рота, а другою став намацувати ґудзики на халатику. – Ну чого ти пручаєшся, мала? Хочеш, приплачуватиму тобі за певні послуги». Надя не стрималася й заліпила нахабі ляпас. «А твоя попередниця такою дикою не була, – схопився за щоку. – Шкода, залетіла, дурепа. Довелося по лікарях возити. Нащо ж мені байстрюки?» Вона вже й не пам’ятає, як вирвалася з його безсоромних лап і, як була у капцях та халаті, вискочила на вулицю. Бігла, тонучи в кучугурах, крізь дірки у протоптаних капцях сипався сніг, а дівчина навіть не відчувала холоду. Отаку, замерзлу й перелякану, її й підібрав на дорозі Богдан. Він саме їхав на дачу до батьків, аби привітати з Новим роком. 

Коли привів її у теплу вітальню, усі, хто був там, заніміли. Направду, картинка була дивною: син поважного чиновника у теплому модному пальті й дівчисько в халаті та дірявих капцях. Без зайвих розмов він повів її нагору, вкутав теплою ковдрою, напоїв гарячим молоком із медом. «Спи. Усі розмови – вранці», – приклав пальця до губ, щойно Надя зібралася щось пояснювати.

Коли спустився до батьків у вітальню, тато категорично заявив: «Щоб завтра цієї дівки тут не було!» І, грюкнувши дверима, пішов у кабінет. Мама тільки головою похитала, мовляв, що ж ти, сину, так нас підставляєш!

Наступного дня Богдан відвіз Надю в її кімнату в комуналці. Відтоді й почалися їхні зустрічі. Богдан усе жартома називав дівчину Попелюшкою у дірявих капцях. А вона весело реготала, бо й справді тоді мала кумедний вигляд. Спочатку вони просто спілкувалися. Потім збагнули, що між ними народжується щось більше, ніж дружба. А за півроку, якраз після Богданового випускного, обоє їхали до його батьків, аби повідомити, що вирішили одружитися.

Батьків гнів обрушився на них, немов цунамі: «Як ти посмів навіть думати про шлюб з цією дівкою?! Вона ж донька засуджених! Ти про мене подумав?! Я ж із посади полечу! Одне слово, або ти її кидаєш, або в мене більше нема сина». Мама тільки мовчки заламувала руки, сидячи на канапі. Вплинути на крутий норов чоловіка вона не могла. «Що ж, якщо ти так хочеш… Можеш вважати, що твій син помер», – відрізав Богдан.
Вони оселилися в її убогій кімнатчині. Богдан пішов працювати інженером, а Надя таки спромоглася вступити до інституту, правда, на вечірнє відділення. За два роки у молодят народився Антончик. Сказати, що велося їм у ту пору важко – це нічого не сказати. Але побутові негаразди ще більше зближували подружжя.

У дев’яності роки Богдан вирішив ризикнути, напозичався грошей і відкрив невелику фірмочку. І не прогадав, бо справи пішли вгору. Вони разом піднімали бізнес. Цеглинка до цеглинки складали свою сімейну фортецю. Та й було для кого – син підростав.

***
І ось тепер вони мали усе в житті. Вдивляючись у зоряне небо, Богдан Михайлович усміхнувся: «А пам’ятаєш нашу першу зустріч? Ти ж моя Попелюшка у дірявих капцях…»

Стежиною від хвіртки хтось поспішав. «Антон! Це син! – цю ходу Надія Семенівна упізнала б у тисячному натовпі. – Таки приїхав! Дивися, не сам…» На ґанок ступив високий красивий парубок. У одній руці тримав величезний букет улюблених маминих троянд, а за другу чіплялося якесь злякане дівчисько в самому спортивному костюмі. Із дірявого капця на лівій нозі зворушливо виглядав маленький пальчик. «Мамо, тату, це – Таня. Щойно стрів її на трасі. Уявляєте, вона працювала покоївкою в одного з депутатів, то той старий збоченець напився й руки став простягати. Втекла в самих капцях… Я зараз дівчину відігрію, тоді й поговоримо, гаразд?» І молоді люди зникли у домі.

«Скидається на те, що й наш син собі Попелюшку у дірявих капцях знайшов, – Богдан Михайлович міцніше обійняв дружину. – Історія повторюється… Тільки я не вчиню так, як колись мій батько».

Оксана ГОЛОВІЙ

• < Попередня
• Наступна >