Ця неймовірна історія сталася на початку 1990-х. Тоді українці тільки здобули Незалежність і були сповнені надій. У повітрі густо пахло рожевими мріями, і ми бігали зі своїми ваучерами, вкладаючи їх в омріяне капіталістичне майбутнє. Та одна сім’я зосталася зайвою на цьому святі.

Ваучери Олександра та Олени пропали разом із науково-дослідними інститутами, де вони були звичайнісінькими співробітниками і писали дисертації, які враз стали непотрібними. Оскільки Олена була спеціалістом із романо-германської філології, то перебивалася приватним репетиторством. А от Олександр був спеціалістом із ядерної фізики, і з репетиторством у нього не склалося, то виручали випадкові заробітки. Великого доходу це не приносило, оскільки комерсант він був ніякий, а для рекетира занадто інтелігентний. Так вони й жили.

Олена з ранку до ночі бігала, заробляючи копійки, а Олександр сидів вдома і страждав від власної непотрібності. Аж ось доля подарувала їм шанс – сезонну роботу зі збирання помаранчів, за які пропонували майже справжні долари. «Майже», тому що долари ці, зважаючи на те, що Олена добре знала англійську, то саме були новозеландськими. Вона від імені чоловіка листувалася з потенційним роботодавцем, який виявився приємним молодиком, трохи старшим за неї. Вони обмінялися фотознімками, і нарешті новозеландець вислав Олександрові офіційне запрошення. Подружжя напозичало купу грошей, продало й заклало все, що тільки можна було, але майбутній заробіток мав перекрити ці витрати. Так із надіями та позиченими грошима Олександр полетів до далекої Нової Зеландії. І після того зник на два тижні! Олена не знаходила собі місця. І ось нарешті лист від нього! Він таки знайшов роботу, але зовсім не там, де попередньо було домовлено. Мало того, Олександра ледь не звинуватили у шахрайстві!

Він примандрував у маленьке містечко Опотіки, що у перекладі з мови аборигенів означає Довга Біла Хмаринка. На подив Олександра, усі жителі чекали його приїзду! Хоча не зовсім на нього, бо той хлопчина-роботодавець оголосив, що чекає з далекої екзотичної України… наречену!!! Як же здивувалися у Білій Хмаринці, коли наречена виявилася… хлопцем! Але новозеландці дуже толерантні, мовляв, якщо так уже сталося, що наш хлопець «голубий», то хай уже так і буде, але не треба було йому соромитися й шукати партнера на краю географії. Наш Олександр, із його поганенькою англійською, був шокований: опинитися у далекій країні та ще в статусі нареченої! Роботодавець пояснював землякам, що його ошукали і показував листи… Адже Олена в них підписувалася скороченим ім’ям ALEX, а це в англомовних країнах звичайнісіньке ЖІНОЧЕ ім’я! «Але є ж фото», – не здавався Олександр. «Так», – відповідав роботодавець і дістав їх. На знімках були зображені Олександр з Оленою, а Олена була обведена кружальцем. Якимось шостим почуттям невдаха-наречений зрозумів, що пише жінка, але клята політкоректність завадила йому поставити пряме запитання.

Так Олександр опинився просто на вулиці посеред цієї Білої Хмаринки. Найкращий друг «нареченого» Мартін пожалів нашого заробітчанина і поселив його у хатинці посеред невеличкого помаранчевого гайку. Олександр збирав помаранчі й сумував за домівкою. Тим часом Мартін, як міг, заспокоював друга, який теж страждав через розбите серце і лютував, бо в маленькому містечку він став єдиним атракціоном. Дійшло до того, що невдаха-наречений не міг спокійно вийти на вулицю! Нерви в Мартіна виявилися не залізними, і він почав підбурювати місцевих на репатріацію Олександра до України. І до нього навіть уже почали прислухатися, але хлопець не врахував феномену жіночого серця. У Мартіна була сестра. І що більше він лютував, то більше в неї прокидалася цікавість, а що більше людей починали його підтримувати, то більше вона починала жаліти самотнього чужинця. Дівчина вирішила: якось не зовсім гарно запросити людину за тисячі кілометрів та кинути її посеред чужої країни, і вирішила діяти. Разом із Мартіном та друзями сестра влаштувала у гайку вечірку. Вони робили барбекю, пили місцеве пиво й танцювали під небом Південної півкулі. І врешті-решт сталося те, що й мало статися: новозеландка та українець покохали одне одного. Рідні пояснювали дівчині, що Олександр корисливий і що йому від неї треба тільки громадянство. І взагалі – після того вони посварилися, Олександр дорікнув коханій: мовляв, він одружений, якщо вона не довіряє йому, то йому нічого вже не потрібно. Сів на літак і полетів додому, де й зізнався у всьому Олені...

Ось так Олена залишилася без чоловіка, без грошей та ще й зі страшними боргами. Але доля знову подарувала сюрприз. У гості до неї приїхав… Мартін! Він закохався в Олену, як тільки побачив її фото. Коли дізнався з листа Олександра, що той розлучився з Оленою, то вирішив летіти в Україну. Звичайно, посольства України у Новій Зеландії тоді не було. То Мартін вирішив рухатися у напрямку найближчої до нас країни. Найближчою виявилася… Велика Британія, але звідти він теж не зміг потрапити до України. До того ж життя у Британії виявилося доволі витратним. У батьків він просити не хотів, але свою ідею не полишив. Як потім розповів Мартін, свого часу його тато, німець, приплив на судні в Нову Зеландію і там закохався у його маму, англійку. Так, напевне, німецький романтизм та англійський авантюризм зробили свою справу. Й Мартін влаштувався на роботу у Франції, вирішивши, що, по-перше, це вже материк, а по-друге, у Франції можна заробити грошей. Врешті-решт узимку, у переддень Різдва, він добрався до Києва.

А Олена не могла не закохатися у новозеландця! Мартін виявився просто красунчиком: був близько двох метрів зростом, мав блакитні очі та біляве волосся і постійно усмі-хався. Навкруги лежав сніг і, знайшовши в коханої лижі, він дременув у найближчий парк. Це був лісочок із дурною славою, у якому вже давно не горіли ліхтарі, й Олена нервувалася цілий день. Вона клялася, що відішле того дурня разом із його коханням назад до Нової Зеландії, але Мартін нікуди не поді-вся. І вже зранку він з апетитом наминав млинці з полуницею. Потім Мартін помандрував до Росії, а на зворотному шляху його висадили у Хуторі- Михайлівському і затримали як потенційного шпигуна, бо новозеландець поїхав до Росії з українською візою. Олена визволила його із лабетів митників. Вона няньчила Мартіна, як мале дитя. Він був добрим, розумним, трохи наївним та закоханим. Через деякий час новозеландець знову полетів до Франції, а ще через три місяці зробив Олені пропозицію, на яку та, звісно, дала згоду.

Незабаром закохані побралися. А вже за півроку, коли їм вдалося довести, що їхній шлюб не фіктивний, вони переїхали із Києва у Білу Хмаринку. Коли Олена відлітала, я запитав її: «Що ж сказав Мартін, коли ти збиралася відіслати його?». Вона засміялася і відповіла: «Він сказав, що ми дуже щасливі, бо в нас на Різдво з неба падає сніг!»

Олександр, з якого все й почалося, залишився самотнім, але не надовго. Він усе-таки переконав новозеландську дівчину, що кохає її. За два роки і він виїхав в Білу Хмаринку.

…Коли згадую цю історію, завжди думаю, що десь на краю географії є маленька українська діаспора. І ми такі щасливі, бо в нас на Різдво з неба падає сніг.