Жінка на війні. Це явище завжди в ореолі утаємниченості й романтики. Скажімо, в Древньому Римі особа прекрасної статі могла стати гладіатором тільки з найвищої волі самого імператора.

А в роки Великої Вітчизняної війни тисячі наших славних землячок пішли боронити честь рідної землі нарівні з чоловіками тільки за покликом свого серця. Мужньо переборювали жінки всі труднощі проживання на окупованих територіях, допомагали партизанам. Прикро, але були й такі, що нехтуючи пам’яттю загиблого батька, чоловіка, брата, роз`їжджали на бричці з окупантами. Та таких - одиниці, імена їх вже давно занесло мулом забуття.

А ось промені високих світлих почуттів пробиваються до нащадків навіть з відстані вічності.

„ Без кохання на війні перемог не було б. Ні”, - писав у 1943 році армійський поет в одній з дивізійних газет. Не збереглось її пережовклих сторінок, та залишилася пам’ять, як у цій невигаданій історії.

Іван Ілліч по праву вважався одним із найшанованіших жителів невеличкого райцентру. Курсантом військового училища з перших днів Великої Вітчизняної війни пішов на фронт. За проявлені мужність і відвагу удостоєний бага-тьох нагород. Отримав два важких поранення, але залишався в строю. Випав на його долю ще й східний фронт – Японія.

Тож до рідного міста повернувся майором уже в квітні 1946 –го, де його з нетерпінням чекали бабуня, батьки, молодша сестра Валюша і однокласниця Муся, яку його батьки давно вважали своєю невісточкою.

Невдовзі й весілля справили. Марія Гнатівна стала не тільки турботливою дружиною й матір’ю для двох їхніх синів, а й улюбленою учителькою для учнів кількох повоєнних поколінь. Іван Ілліч теж з головою поринув у відбудову рідного міста і району – займав високі керівні посади, був визнаним серед людей, а не формально призначеним лідером. Отже, і після виходу на заслужений відпочинок завжди був бажаним гостем у трудових та учнівських колективах. Особливо у квітучі травневі дні. Розповідав він цікаво, щоразу беручи „ на мушку” аудиторію новими й новими епізодами із пекельного фронтового життя. У невеликому містечку такі історії передавались зазвичай із вуст в уста. Здавалось би, за майже п’ять десятиліть переповів Іван Ілліч уже кожен день свого родинного шляху, та найсокровенніше все ще залишалося біля самого серця, бо одну із зустрічей з курсантами автошколи він розпочав (не в притаманній йому манері) одразу з такого зізнання:

– Жіноча краса на фронті – це справді – щит і меч. На-дійний щит присутності жіночності – матерів, наречених, подруг в образі однієї жінки, і меч навіть для бувалих у боях бійців. Відчув це і на власній долі, коли весною 1944-го у нашу роту прибула Ірина – новий санінструктор.

Десятки очей, мов соняхи за сонцем, повертались услід за цією красунею. Ставна, привітна, русява коса тугим жмутком зібрана під пілотку, та найбільший чар її – очі, два бездонних озерця небесної блакиті, дві волошки в дозрілому житі.

– Дивись там, Іване, без усякого, - попередив мене командир полку, - її краса багатьом спокою не дає, тож переводимо з роти в роту, бо зараз війна, а не лицарські турніри.

Я наполегливо тримав дистанцію аж до одного запеклого бою, в якому мене поранило. І коли Ірина вправно перев’язувала рану на моєму плечі, припав п’янким поцілунком до її милих рук, готовий зізнатися у своїх почуттях, безоружний і безсилий перед поглядом волошкових очей. Та дівчина зупинила мене з посмішкою:„ І Ви також. Значить, мене скоро переведуть”.

Зі шпиталю виписався достроково, летів, мов на крилах, та Ірини вже не застав – перевели в іншу частину, а куди – не залишила й записочки...

Та все-таки наші дороги ще раз перетнулися – на за-лізничному вокзалі Праги. Наш ешелон уже готувався до відправки на Батьківщину. Настрій піднесений. Грає духовий оркестр, місто у білопінному цвіті, мов наречена.

І раптом біля центрального входу у вокзал побачив вузол русявої коси вже з-під галантної шляпки. Як же пасував їй цей білий костюм у великий блакитний горошок! Серце моє забилось сполоханим птахом, я крикнув:

„ Ірина!” Вона озирнулась, побігла мені назустріч. Були обійми, сльози радості й прощання, бо наш ешелон уже подавали на відправку, а Ірина ще на кілька днів залишалася в Празі разом із чоловіком – начальником штабу авіа-полку.

Усю дорогу мучився питанням – чи щаслива вона по-справжньому в ореолі своєї краси? Мучить це питання і тепер, хоча пройшло вже стільки років. Особливо довгими зимовими вечорами , коли вже осиротів без Марії Гнатівни. Крутиться невидима стрічка того, що так і не збулося в житті – і тоді вже не сон, а безсоння тривожить пам’ять ...

У курсантській аудиторії панувала тиша, не було звичних реплік і запитань. Певно, кожен із юнаків, котрі завтра стануть солдатами, приміряв на себе спогад – сповідь Івана Ілліча.

Раїса Ніконова