Останні публікації
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
- Повідомлення про оприлюднення проєкту рішення виконавчого комітету Бахмацької міської ради «Про встановлення тарифу на перевезення пасажирів на міських автобусних маршрутах загального користування»
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
Три сосни
/ 0
- Деталі
- Категорія: Історія з життя
- Опубліковано: Субота, 26 травня 2012, 01:49
Скільки себе пам’ятаю, оті три сосни завше бовваніли біля старенької хати тітки Марини. Уже скільки-то разів електрики погрожували поспилювати дерева, мовляв, можуть дроти обірвати! Однак жінка ладна була лягти на дорозі, аби лишень її сосен не зачіпали. Нам, сусідським дітлахам, до болю цікаво було, чого ж то ті дерева такі важливі для тітки Марини. Але спитати було якось боязко...
Так у житті склалося, що не бачилися ми з цією жінкою чималенько років. Її хатина ще більше похилилася, сумно глипала на мене підсліпуватими віконцями, коли чимчикувала повз неї вузькою стежиною. Тітка Марина сиділа собі на трухлявій лавці, усміхаючись комусь, кого тільки сама й могла бачити ген там за горизонтом.
– Ходи посидиш зі мною, – приязно махнула мені рукою. – Бо так ниньки щось тоскно.
Я слухняно опустилася на лавку поряд зі старенькою. Війнув вітерець, струснувши з котроїсь із сосен мені на плечі кілька хвоїнок. Підвела очі. Крізь колючу зелену крону клаптями виглядало небо, позолочене призахідними променями.
Тітка Марина, ховаючи сум десь на самому денці вицвілих уже блакитних очей, пильно вдивлялася мені в обличчя:
– Щось сказати хочеш, дитино?
– Та... Тітко, усе не наважувалася у Вас запитати: чому так дорожите отими соснами? – поставила запитання, що у дитинстві так цікавило.
Тітка Марина гірко усміхнулася, поправила хустину:
– Цікаво? Ну, то слухай. Певно, тобі першій душу відкрию. Може, полегшає...
***
Маринине дівування припало на нелегкі повоєнні роки. Їсти у хаті – і мишам нема що. Узутися – одні чоботи на всіх. Але що то – молодість. І босоніж на музики бігла. Коси тугіше мотузкою стягнула, сестрин піджак на плечі – і скоренько з хати, поки мати ще якої роботи не загадала. Ото сестра хай робить, однаково їй, удовиці, хоч і молодій, не годиться по музиках швендяти.
Отам, під гармошку й бубен, закохалася у кучерявого Василька. Пташкою серце у грудях тріпотіло, як брав її до танцю. Відтак проводжав додому вузькою стежиною попід яблунями. Довго мовчки сиділи на лавці біля паркану, не наважуючись навіть за руки потриматися. Марина ховала очі, а Василь сором’язливо простягав їй свої стоптані шкарбани – аби коханій ніжки не змерзли.
Уперше Василь її поцілував, коли прийшов свататися і дістав від коханої хустину на знак згоди. Та той поцілунок виявився і останнім...
Не тямлячи себе від щастя, уранці біля криниці Марина цокотіла подружкам, що вже – засватана, а щойно викопають картоплю, то й весілля гулятимуть. Обирала серед дівчат собі старшу дружку.
Страшний гуркіт раптово перервав дівочий гармидер. Навчені воєнними днями, вони кинулися урозсип. Лишень оговтавшись, почали кепкувати самі з себе, мовляв, війна ж закінчилася!
Від поля, що ген за селом, бігло кілька дядьків. Вони щось кричали, жестикулювали, завертаючи до подвір’я Василевих батьків. Марина відчула, як серце обірвалося й покотилося десь у прірву. Кинулася до тих дядьків.
– ...Орав... Хто ж знав, що там міна була... Зразу на смерть... – чула шматки фраз, що навпіл краяли душу.
Його мати так і впала посеред двору, билася об землю, як та чайка поранена. Марина ж кинулася у поле. Скривавлений, Василь лежав при самому краї лану. Буйні кучері злиплися від крові, що запеклася, а ясні очі застигли у німому зачудуванні. У руці затиснув маленький паросток сосни.
Вона вже й не пам’ятає, скільки просиділа, поклавши його мертву голову собі на коліна. Потім прийшли якісь люди, силоміць відтягнули її геть, відвели додому. Мовчки сіла біля свого паркану, затиснувши у жмені малий сосновий пагінець. Так і просиділа до рання. Ані мати, ані сестра не могли вмовити дівчину піти до хати.
Тільки на світанку очуняла. Щось кололо долоню. Мала сосонка... руками викопала ямку біля квітника, посадила саджанець. Остання пам’ять про Василька коханого...
Від тяжкої втрати довго Марина відходила. Щодня свою сосонку слізьми поливала, голубила її, розмовляла. Мати з сестрою уже її психічним здоров’ям стали перейматися. Бо де ж хто бачив, аби здорова дівка днями сиділа під хатою на сирій землі та з деревом говорила.
Трохи віджила дівчина, коли стала до роботи в ланці. Подруги-щебетухи сум розвіювали. Робота і задушевні розмови потроху гоїли глибоку сердечну рану.
Минуло років зо два, і до Марини став підбивати клинці тракторист Григорій. Білявий, не вельми показний, від уже давно вподобав красуню Марину. Тільки навіть думати боявся, аби бодай запросити в кіно до клубу. Та й із Василем вона любилася... Потім дивна якась ходила – знов боявся... Врешті, коли друзі вже на кпини почали брати, мовляв, он тридцятка скоро, а ще соромишся дівку в скирті перекинути, Григорій наважився підійти до Марини:
– Чуєш... Того... Може, в кіно сходимо?
На диво, дівчина одразу погодилася. І наступної суботи. І на танці з ним пішла. Вона й сама достеменно не знала, чому так приязно усміхається непоказному Гришці. Та щось у ньому гріло їй душу. Чи, може, крига, що скувала серце після Василевої смерті, скресла?..
Так чи так, а вже у лютому прийшла у хату старенької Гришиної матері невісткою. Неабиякою втіхою стала на старості літ немічній жінці.
Жили вони з Гришею як одна душа. Ділили навпіл і колгоспні будні, і тихі свята. Разом сина Богдана люляли. Разом плакали, коли одна за одною пішли у землю їхні матері. Разом Маринину сестру проводжали у далеку путь з новим чоловіком – аж у Тюмень їхала.
Богданчик уже бігав до першого класу, Марина почувалася чи не найщасливішою жінкою на світі. І навіть не гадала собі, що біда чорним крилом знов накриє її бідне серце.
Того дня Гриша з малим пас череду. Гроза, як і завше, прийшла зовсім несподівано... Коли, гублячи капці, до неї бігла сусідка Олена, Марина серцем відчула: сталася біда!
– Маринко, серденько, ой, лихо ж яке! У хлопців твоїх блискавка влучила! Під деревом сиділи. Обоє – на смерть.
...Опритомніла Марина у лікарняній палаті. Спершу не могла збагнути, де вона й чому поряд нема чоловіка й сина. А в душі – немов хто величезну діру випалив. Тільки купка попелу замість серця у грудях. І живіт... Як же ж болить живіт...
– Ти лежи, нічого не кажи, – гладила по руці медсестра Ніночка. – Кріпися, Мариню. Знаєш, може, й не на зле, що дитинку твою не врятували, важко ж бо сироту ростити.
– А хіба ж я..? – прошелестіла Марина.
– Та вісім тижнів усього було...
...До Гришиної хати вона так і не змогла повернутися. Продала приїжджому подружжю вчителів, а сама перебралася до материної оселі. Біля Василькової сосни посадила ще дві: Гришину й Богданкову. Щодня слізьми поливала...
***
– Отак і живу відтоді самотиною, тільки із соснами й родичаюся. Душа моя між тих трьох сосен навік заблукала, – сумно усміхнулася, краєм своєї хустини втираючи мені сльози, що рясно котилися з очей. – А ти, дитино, приходь іноді, так добре з тобою поговорили. Здається, що каменюку важку з душі скотила...
Вона важко підвелася і, спираючись на ціпок, пошкандибала до хатини з підсліпуватими вікнами. Я ж іще довго приголомшена сиділа на лавці під соснами. Вони раз-у-раз поскрипували, немов перемовлялися між собою. На мить мені навіть здалося, що десь у верховітті чую сумні голоси...
Ні, тепер точно не дам електрикам ті сосни спиляти. Як треба, то із тіткою Мариною поперек дороги ляжу. Бо ж хіба годиться з пилкою – та проти пам’яті?!
Оксана ГОЛОВІЙ
Детальніше...