Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Пасажир

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Є люди як книги: не дочитаєш – не заспокоїшся. На щастя, мудра доля, яка плете мереживо наших шляхів, подарувала мені зустріч з такою людиною.


Це був один із тих меланхолійних вечорів пізньої осені, що повертають у минуле, сповивають душу спогадами та роздумами. Під монотонний стукіт коліс потяга, який, похитуючись, упевнено прокладав путь крізь густий туман та морок, я маленькими ковточками смакувала каву (кава у вагоні має особливий присмак подорожі) і поринала в солодке забуття мрій.


Раптом двері мого купе відчинилися – на порозі з’явилася худорлява постать. Зайшов літній чоловік. Мій супутник увічливо привітався, відрекомендувався, поскаржився на «нельотну» погоду й запропонував скуштувати, як він висловився, найсмачніші у світі пиріжки із сиром, які його турботлива дружина поклала в дорогу. Аромат свіжої випічки заполонив простір купе, і здалося, що на світі немає нічого приємнішого за цей запах – запах тепла й затишку. Микола Андрійович, саме так звали мого сусіда, виявився дуже товариською, відкритою людиною. Жартував, розповідав цікаві історії із свого життя. Як виявилося, він у минулому будівельник залізничних доріг, молодість провів у Сибіру на будівництві залізничного сполучення Асіно – Білий Яр. Це в Томській області. Там познайомився з майбутньою дружиною, створив сім’ю. Робота перспективна, друзі, квартира, авторитет серед колег, неповторні сибірські краєвиди, тайга… Та серце просилося додому – в Україну. Там залишилися рідні люди, знайомі з дитинства місця, близькі серцю спогади. Берізка під вікном батьківської хати, де мати колисала, біля криниці – кущ калини, на якому сива зозуля щастя-долю провіщала, щоночі являлися в сні й кликали повернутися… Не втримали ні наполегливі вмовляння друзів, ні прохання колег. Щасливий, що послухався свого серця, що діти його народилися й живуть в Україні. Люди тут привітніші, щиріші, повітря якесь особливе – цілюще.


Сиділа й слухала цього пасажира, свого випадкового супутника. І здавалося мені, що не звичайна історія життя людини звучить, а палке освідчення в найщиріших почуттях до землі рідної. А Микола Андрійович провадив далі:


– Ми вростаємо своїм духовним корінням у рідну землю. Україна – мати, а матір не обирають. Зачепилися реп’яхами в пам’яті слова із шкільного підручника, що цитує російську періодику ХІХ століття: «Вони говорять якоюсь чудернацькою нелюдською мовою… її ні вивчити, ні запам’ятати…» Неправда! Наше слово чують, коли хочуть почути, і його розуміють, коли хочуть зрозуміти, і цінують, якщо це люди не упереджені! А щоб нашу мову шанували у світі, ми повинні ставитися до неї як до святині.


Кожен із нас має відчути себе частиною великої української нації й усвідомити свою причетність до високорозвиненої спільноти. Не можна бути на землі рідній лише безликим обивателем, який тільки й здатний на те, що, передивляючись по телебаченню новини дня, критикує чи сварить тих, хто, може, і ціною помилок, але пише історію України, долучається до загальнонаціональної справи розбудови держави, зміцнення її європейського іміджу у світі. Із таких критиканів та диванних воїнів і народжуються манкурти . Не створюймо сірий натовп, будьмо українцями!


Давно заснув мій сусід по купе. А я тієї ночі не зімкнула повік. Такі полум’яні слова збурили мою душу. Хто він, мій вагонний оратор: черговий демагог чи щирий патріот? Говорив без надриву, спокійно й упевнено, очі глибокі й задумливі. Скільки раз доводилося чути промови псевдопатріотів, але жодна не перевертала душу, а ці прості сердечні слова змусили задуматися над змістом і цінністю таких понять, як нація, патріотизм, жертовність, служіння народу. Тільки цієї дивної ночі я осягнула їх смисл, зрозуміла, що керує нашими бійцями, які віддають свої життя сьогодні на Сході України, захищаючи мій сон.


Зупинка. Слід пересідати в інший потяг. Довжелезна черга до приміської каси. Стомлена, знервована. Кожне недоречне слово – ніби сірничок, від якого – пожежа. Оголошують прибуття електропотяга. Напруга зростає, черга скаженіє, агресія зашкалює. Раптом мертва тиша. Чому? Повертаю голову: троє миршавих парубіяк, суперово «упакованих», випльовуючи «вонючие хохли», розкидають жінок, дітей, дебелих чоловіків і «гребуть» до каси. Пасажирська маса, вирячивши очі, створює нахабам зелений коридор. Один непримітний чоловічок стає на шляху. Та це ж Микола Андрійович! «Браття, схаменіться! Та кого ви злякалися?! Це ж зайди!» – як гасло, вигукнув дідусь. Мертва тиша. Натовп не ворухнувся. Заклик розтанув у повітрі, нахаби, грубо відштовхнувши старого, зникли. Пасажири мовчки посунули до вагонів. Я ковтала сльози безсилля й образи. Досі у вухах відлунюють його зболені слова: «Ех, ви, хохли!»


Є доленосні зустрічі, а є зустрічі-прозріння. Микола Андрійович став для мене поводирем у світ моєї свідомості. Уперше в житті поставила собі запитання: «А хто я? Що я, звичайна провінційна дівчина, можу зробити для своє держави? Чи стане в мене сил, умінь, хисту виокремитися із сірої маси?»


Та точно знаю одне: мені вказали правильний шлях – не доведеться блукати на роздоріжжі.


Минуло чимало часу після тієї поїздки. Зійшли зимові сніги, пригріло весняне сонечко. Додому йшла не поспішаючи, насолоджуючись теплом, мугикаючи щось веселеньке. Несподівано хтось, звертаючись, вигукнув моє ім’я. Озирнулася. Микола Андрійович! На його лагідному обличчі сяяла щира посмішка. До нього довірливо тулилося маленьке дівчатко – онучка Ганнуся. Зраділа! Так радіють тільки зустрічі з найріднішими.


– Я ще здалеку впізнав тебе, Катрусю, – промовив дідусь і додав: – Ти немов чистий промінчик у цьому одноманітному натовпі.


Я – промінчик. Значить, є в мені щось, що виокремлює мене з-поміж інших. Із цією думкою так ясно стало на душі. Хочу бути промінчиком, освітлювати інші душі, як Микола Андрійович засвітив мою любов’ю до життя, до людей, до Батьківщини.


Катерина Гурин,
учениця 10 класу
Бахмацької гімназії

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове