Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


"Я просто хочу бути щасливою"

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Сьогодні Ірина вирішила з усім покінчити, забрати речі і нарешті піти від Сашка. Покинути його назавжди, забути, відректись, зненавидіти. 0, як хотіла вона перестати його любити! Але чомусь не могла. Майже щовечора приходив п’яний, іноді навіть серед ночі. Чіплявся до неї брудний, смердючий, нестерпний, або просто у взутті завалювався спати на чисту постіль. Часто ображав, обзивав, поводився, як чужий, єдине, що жодного разу не підняв на неї руки. «Може, сміливості не вистачає?», — думала про себе  Іра.

На роботу ходив рідко. Та й фактично усе зароблене пропивав. Родина теж була для Сашка на останньому місці. Жили вони утрьох, ще з його матір’ю. Літня інтелігентна жінка також не раз отримувала від сина порцію лайливих слів, та тільки схлипувала часто у куточку своєї кімнати.

— Як ти його терпиш, Іринко? Покинь, знайди собі нормального чоловіка, ти не заслуговуєш на таке, — не раз повторювала змордована жінка. Горнулася до невістки, адже їх обох дуже зріднила спільна біда.
 
 З самого початку знайомства з Сашком Ірина знала про його найбільшу ваду. Майбутній чоловік був добрий, щедрий, з почуттям гумору, милий, навіть вірші писав, але любив зазирнути в чарку. Вона тоді думала, що допоможе йому кинути, що як тільки коханий одружиться з нею, посоліднішає, у нього з’явиться життєва мета, сімейні плани. Ще до шлюбу Саша слухав її в усьому, ходив до церкви, до різних фахівців за порадою, казав, що задля Іри розпочне інше життя, що не буде там місця горілці. Але... Після їхнього весілля нічого не  змінилося.

— Чого ти причепилася? Дай мені жити так, як я хочу, — гримав на дружину, коли вона намагалася утримати чоловіка від чергового запою. — Знала, за кого йдеш, а тепер терпи! Дай мені краще кілька гривень, бо і так дістану, але тоді мене довго не побачиш...

Шантажував її, морально виснажував.  І вона терпіла, іноді навіть віддавала чи не останні гроші йому на випивку, бо випрошував, виклянчував, навіть вимагав. Потім довго плакала, загорнувшись у ковдру, не могла спати, думала, чи повернеться живий-здоровий, чи ні. Вмовляння припинити пити не допомагали. Хотіла відвезти його до лікарів, психологів, знахарів, відчайдушно намагалася допомогти. Але він залишався глухим до її слів.

Ті поодинокі дні, коли чоловік був тверезим, для Іринки були святом. Сашко тоді дуже змінювався, ставав уважним до неї, люблячим, навіть працьовитим. І їсти сам наварить, і прибере, і комплімент скаже, і подарунок зробить, не простий якийсь, а обов’язково з приємним підтекстом. А як  вони любили прогулюватися парком, розмовляти про все на світі! Молоді люди ніколи не могли наговоритися.

А сьогодні, у дощовий похмурий день, Іра раптом відчула, що терпець їй увірвався. Вчора вона  вкотре тягла його, п’яного, на очах у всіх сусідів, додому, думала, що не затягне, та спасибі, знайома допомогла.

Жінка плакала. Не усвідомлювала, що робитиме далі, але одне знала достеменно: жити так більше не можна. Ледь дочекавшись ранку, Ірина зібрала речі і, попрощавшись із свекрухою,  подалася до батьків, що мешкали в сусідньому районі.

В автобусі думала, що нарешті вона  вільна і зможе все почати спочатку, але чомусь тягар на серці не меншав, ставало дедалі сумніше.

Минув тиждень, другий, та Сашко не телефонував. Іра знала, що він не шукатиме її - занадто гордий. Із розмови зі свекрухою дізналася, що після її втечі ще гірше запив, що наче казав, тепер йому нема задля чого жити, хоче якомога швидше померти. Від тих слів у молодої жінки душа пекла сильним болем, але щось міняти вона вже не хотіла. «І так помирав повільно, на мене не зважав. Що змінилося від того, що я пішла? — в думках заспокоювала себе. — Головне не піддатися, черговий раз не пожаліти і потім не терпіти все знову!» Відчувала, що почуття до  Сашка ще не згасли,  і просила Бога забрати  їх від неї, як найдалі.

Допомагало те, що вона тепер жила за сотні кілометрів від нього. Щоденна рутина, праця, домашні обов’язки трохи відволікали від спогадів, але затерти повністю образ Сашка у голові не могла. Зрештою, вона все ще була його дружиною. Час летів, рік за роком, а він все мовчав. Та й від свекрухи  ось уже декілька місяців не було жодної вісточки. Це не абияк  бентежило Іринине серце, та навідати колишню домівку чомусь не наважувалась. Не хотіла будити болючі спогади, які роками намагалася приспати.

Вечоріє… Солодкий вітерець лагідно лоскоче її обличчя, жарке літнє сонце губиться за обрієм. І на бузковому небесному тлі з’являється перша вечірня зоря. Жінка мрійливо вдивляється у височінь, простягає руки, ніби намагається обійняти всесвіт. Чиясь рука лагідно торкається її плеча, а вуста ніжно шепочуть:

- Я так довго йшов до тебе, не проганяй мене і пробач, якщо зможеш. Я змінився заради тебе, у нас буде все, чого ти тільки захочеш.

- Жодних багатств мені не треба, я просто хочу бути щасливою,- прошепотіла жінка, пильно вдивляючись в такі рідні й кохані очі.

Євген Кармалига,
с. Гайворон

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове