Останні публікації
- У Бахмачі прийняли 20 пологів, хоча лікарня і не мала відповідного договору з НСЗУ
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
Вбивче ехо війни
/ 0
- Деталі
- Категорія: Історія з життя
- Опубліковано: П'ятниця, 15 серпня 2008, 08:12
Весна. Ніжне сонячне проміння розтоплює останні залишки вже брудно-сірого снігу. Стрімкі джерельця співають пісню пробудження, а перші квіти милують око своєю тендітною красою. Та не всі серця наповнює радість: біль і горе затьмарили всю чарівність того ранку.
Відчай, сльози та домовина... Невтішна вдова з двома красунями-дівчатками та хлопчиком-немовлям востаннє прощається зі своїм чоловіком. Вона глянула на Миколу змарнілими від смутку очима – і все їхнє таке нелегке, сповнене розлуки та надії, подружнє життя промайнуло перед нею.
Яка ж вона була щаслива! Весілля. Коханий чоловік. Невдовзі одна за одною двоє донечок. Тільки жити й радіти! Але ж ні! Війна! І Микола пішов захищати Вітчизну. Битися. Битися за неї - за кохану Катрусю, за діточок найкращих у світі, за неньку, яка ростила й лілеяла, за рідну батьківську хату. Чотири довгі роки чекання. Чекання й страху, що прийде повідомлення про смерть, що більше не побачить його загоріле чоло, його блакитні, наче небо, глибокі, як море, і усміхнені, немовби сонечко, очі; що більше не буде міцної опори та надійного захисту в житті. І от він повернувся. Стомлений виснажливими битвами, криками вмираючих, жорстокістю ворога та невблаганністю долі.
- Кінець війні, чоловік вдома! - раділа Катерина. Микола довгими зимовими вечорами розповідав малечі про тернистий шлях до перемоги, відвагу бійців-однополчан, визволення братніх народів та взяття Берліну.
Скінчилася війна з фашистськими загарбниками, але бандитські угрупування не дають спокою мешканцям Бахмаччини. І знову Микола допомагає людям – бере участь у затриманні грабіжників, яких у народі тоді називали «ехом війни», а Катерина з молитвою проводить чоловіка на життєво-необхідну та небезпечну роботу.
Минали дні, місяці... І от в сім’ї знову поповнення. В лютому 1946 року народився син Григорій. Ніщо не віщувало біди. Через місяць вирішили охрестити хлопчика. Катя займалася приготуванням до свята, а щасливий батько запрошував гостей. Аж тут його викликали до воєнкомату.
“Проведемо облаву на банду, яка розташувалася в селі Каліновка, а ввечері охрестиш сина”, – сказав командир.
Повна міліції машина зупинилася неподалік хати, в якій знаходились злочинці. Всі пішли на захоплення, один Микола лишився на варті. Почалася стрілянина. Потім все затихло. З хати ніхто не виходив, і відважний двадцятивосьмирічний хлопець кинувся на допомогу, але його спіткала участь товаришів. Від пострілів зайнялася хата. Почали зриватися гранати та снаряди. Бандити втекли в Краснянський ліс, де й переховувалися тривалий час в землянках. І лише в 1947 році їх упіймали та судили. Вже тут, на засіданні, мати головних злочинців розповіла, як поранила Миколу ножем у спину і лишила помирати у палаючій хаті, осиротивши трьох маленьких діточок.
Історію життя жителя села Халимонове Голуба Миколи, зі слів Потієнко Марії записала Василина Сіденко, студентка Ніжинського педуніверситету,
с. Халимонове
с. Халимонове
Пошук по сайту
Детальніше...