... Коли всі поснули, Маруся вийшла у двір. Спираючись на ціпочок, додибала до старої яблуні, поторкала її шкарубкий стовбур такою ж, як кора, шкарубкою долонею. «Ой, чи жива ж ти чи ні, чи вже засохла?..» - мовчки запитала її і пропустила перед очима далеку весну, коли з малими дітками садили цей сад.

«Мамо, а яблучка солодкі на ній родитимуть?» - щебетала мала Лідочка. «Може й не солодкі! Тобі якби солодке, мазуха!» - бурчав старшенький Сашко...

Маруся усміхнулася. Дивно, що кілька днів вона вже не плакала. Витягла хутенько із-за пазухи вірьовочку, перехрестилася і попросила прощення у Господа... Стара яблуня голосно зітхнула і захиталась, та село спало, і лише сполоханий шелестом гілок півень заспівав на сідалі і замовк аж до світанку.

 

Катерина, рано піднявшись до корови, старалася пройти хатою навшпиньки - неділя, нехай посплять і діти, і чоловік, і тітка Маруся. Вчора допізна із нею розмовляли. Яка ж тільки вона добра людина, ця тітка, і така нещасна у своїй старості. Із власної хати дочка нагло виганяє. Казала ж їй учора: «Не вертайтеся, тітко, додому. Доживайте собі у нас, це ж, власне, і є хата ваших батьків, не лише моєї мами покійної. Є у нас і їсти що, є де і спати. Буде сила, так може коли плиту розпалите, ні - то спочивайте собі - дівчата із школи прийдуть, жива душа у хаті є, і їм веселіше...» Тітка сплакнула по тих словах і їй ще жалькіше стало стару. Вона ж їй завжди, як мати була, а ще коли не стало рідненької, тітка - найрідніша душа була. Та як повернулася Ліда із сім’єю жити з Росії до матері, перестала Катерина часто до тітки у місто їздити. Сестра двоюрідна такою стала злою та скупою: ні пригостить, ні порозмовляє, а разом же у бабусі «під крилом» росли. Ще колись так шпигонула їй, виймаючи банки із молочним з кошика: «Ти, Катько, хоч би банки краще помила. Теж мені, село нещасне! Ігор Станіславович не селюк якийсь, побачить, що брудне, так і їсти не захоче, це ж не твій Ванька». Ох і розсердилася тоді Катерина, та й не стрималася: «У тебе та твого чоловіка і без молочного пики як не потріскаються, це я тьоті гостинці привезла. А не стане її, до тебе ногою не ступлю!»

Згадала «дорогу» сестричку, і аж кров до лиця підступила: «Все, годі стару мучити, не відпущу її нікуди» - рішуче понесла у хату повну дійницю. Не встигла узятися за клямку, як під хлівом, задравши голову вгору, завив Сірик. їй здалося, що він дивиться вгору, і, прикрикнувши на собаку, сама туди повернула погляд. Жахливе «А-а-а-а...!» - вирвалося із грудей, і молоко із перекинутого відра хлюпнулося під ноги... Під старою яблунею лежав ціпочок і блискуча «плюшка», яку тітка Маруся все життя тримала за празничну.

... Ще у 50-ті подалася Маруся у місто, не захотіла в колгоспі - на завод пішла. Там і заміж за Петра вийшла. Та такі обоє дурні до роботи зійшлися, що ні вдень, ні вночі спокою не знали: на заводі обоє по кілька змін старалися робити, у вихідні - вдома. Хотілося великого світлого дому. Десять років по квартирах чужих жили та його будували. Через нього ні одежини не зносили, ні смачного не з’їли. Ледь влізли в нові стіни, діти вчитися пішли, і залишилися вони з Петром одні у своїй великій хаті. А здоров’я чоловікові як хто взяв і відняв. День від дня все до лікарні збирався, а тоді ліг спати і більше не піднявся.

Хоч плач, Марусе, хоч скач, а дітей треба довчити, і вона крім заводської, на всяку роботу погоджувалася: і шила ночами, і хати мазала, і картоплю наймалася в селі вибирати. Сашко після батькової смерті мало що брав у матері. Ледь довчився, на роботу пішов. Приїде, було, раз у місяць, і везе матері то масла шматочок, то ковбаски, то цукерок, а вона для Ліди приховає. Дочка якось і не допитувалася, де все те мати брала. «Мамо, я ж у столичному університеті навчаюся! Мені треба одягатися не гірше за інших! Знаєш, як у нас ходять?!» - тільки й мови було у Лідочки, як приїде. Маруся ж все те для дочки ладна була із-під землі дістати. Раділа її успіхам і не зважала на примхи.

Лідочка не забарилася із заміжжям. Ледь Сашка оженила Маруся, Ліда і собі:

- Я, мамо, заміж виходжу, але не переживай, клопотів весільних тобі не завдам.

- То якого ж ти зятя мені приведеш?

- Мамо, не висловлюйся такими селюцькими висловами. Я нікого вести нікуди не буду. Розумієш, Ігор із такої сім’ї! Батько у нього великий начальник, і я не хочу, щоб вони їхали дивитися на наші злидні!

- Донечко, але хіба ми, порівняно із іншими, вже такі й бідні? У нас непоганий дім, і в ньому не пусто, і не брудно. Ми з батьком скільки свого життя сюди уклали...

- Мамо, тільки не треба свого «порівняно», «непоганий»! Ви не бачили, як люди живуть!..

...Довго не спала Маруся ночами і плакала, але погодилася із донькою, що приїде до столиці вже у день весілля без торбів і в гарному одязі, а в дарунок привезе ощадкнижку. Як не старалася Маруся, всього півтисячі на книжку поклала. Про наряди і не думалося. Випрасувала єдиний святковий костюмчик, косу віночком склала і приїхала.

- Ви ганьбите мене, мамо! Ви ж у столиці, не в провінції! Я прошу Вас, привітайте нас у загсі і не йдіть у ресторан! Ви ж, мамо, одним своїм виглядом все свято мені зіпсуєте! Краще, як їхні друзі Вас не бачитимуть, а я скажу, що Ви хвора... Добре, мамо?

Ковтала Маруся сльози та знову зробила так, як веліла донька. Про своє горе нікому й не сказала, так воно у серці й запеклося. Тільки на роботу кілька днів не могла вийти. Доньчині слова ніби переслідували всюди.

Та немає серця м’якішого за материнське - відтало. Возила Ліді торби у столицю, а скоро дочка із чоловіком поїхали на північ за «довгим» рублем. Надалі планувалася зятю кар’єра у столиці, та у один момент Москва стала зарубіжжям, а високопоставлені свати загинули в автокатастрофі. І вона з усієї сили манила дочку додому - не в село ж, у місто, у ще новий гарний дім.

А що вже раділа, як Лідочка з сім’єю справді приїхали жити до неї! Зять швиденько у начальство подався, донька рік повчителювала і стала директором школи. Маруся з перших днів взяла на себе всю хатню роботу. Все сімейство звикло до цього дуже швидко, навіть меню Лідочка складала їй на тиждень. «Хто ж, як не мати, допоможе дітям, - втішала себе, - нехай діти кар’єру здобувають...».

Так минали роки. Хотілося часом Марусі погомоніти з дочкою по-рідному, обняти її, пригорнути, порадитися, та дочка ніби чужою стала. Все криком та криком на матір, а згодом так і зовсім матері хоч тікай, як дочці на очі попадеться. Всюди нові меблі, килими - не стань. Раніше вечорами хоч телевізор дивилася, так і це стало недозволеним: сідати у їхні м’які крісла не можна, свого стільця притягне — сердяться.

Раніше частенько Сашко із сім’єю приїжджав, а потім перестав. Не подобалося йому, що мати одинока, що до столу з усіма не сідає, що ступити у власному домі боїться. Висварив добряче сестру, як міг, слів не підбираючи.

Дуже плакала Маруся, коли діти посварилися. Просив син із ним поїхати - побоялася: у своїй хаті та місця немає, наймитує у дочки, а хтозна що там, на чужині, ждатиме, де нічого її немає. Казав син, що як остаточно надумається, нехай повідомить, і він відразу її забере... Не надумалася, рідні стіни тримали. Щоночі все снилося, що з Петром будують цю кляту хату і ніяк не можуть добудувати.

Не по днях, а по годинах тікало від Марусі здоров’я. Однієї ночі так зімкнуло все тіло, що як не силувала себе, не змогла, як завжди о п’ятій, сніданок приготувати. Зять позаглядав по тарілках і побіг, а потім встала Лідочка. Побачивши, що мати ні до чого на кухні не торкалася, влетіла тигрицею до неї у кімнату.

- Ти безсовісна! Ігор голодний пішов на роботу! Я голодна піду! Доки ти лежатимеш!..

Маруся хотіла побідкатися, що нездужає, але Лідочка так кричала, що не чула слабкого материного шепоту. Лише увечері побачивши, що мати так і не встала, нарешті запитала:

- Хвора, чи що?

 Лікарі не порадували - доживати старій у ліжку, ще і доглядати її треба.

- Ну ти і сюрприз мені піднесла! Як воно люди можуть: раз - і немає їх! Так от, ос-кільки ми люди зайняті, горшків після тебе я носити не буду.

- Подзвони Сашкові, нехай забере мене...

- Вже! Сашкові! Щоб ти йому ще й садибу подарувала за таку милість! Ні вже! Я домовилася із однією нашою боржницею, що вона тебе у себе вдома буде догодовувати!

- Ой, донечко! Я ж нічого не хочу, тільки на своєму ліжку померти, не жени мене із хати... — розридалася.

- Ти хоч би тепер про нас подумала. У нас такі люди високочинні бувають, а ти збираєшся тут роками смердіти! У своєму ліжку їй! Чи не однаково тобі де качатися! Ні! Буде так, як я сказала! Доки ще ходиш сама, збирай свої речі і я тебе сама відвезу! Це моє останнє слово!

Маруся не збирала речі. Обіпершись об подушку, просиділа до світання, а коли зять вийшов на кухню, покликала його.

- Не відмов мені, Ігоре, я тебе ніколи нічого не просила, вперше і востаннє прошу: доки ще сама по землі ходжу, відвези мене в село погостювати, та Ліді не кажи, бо не пустить...

- Добре, за  Вами заїде машина.

Маруся  пройшлася по всіх кімнатах, зупинилася там, де висіли колись її образи. Ніби кілька днів тому саме звідси починали стелю валькувати, і вони з Петром, наливши мазальникам по чарці, поклали туди свої перші вальки глини, а сусіди ще й поцілуватися заставили. Тоді вона, вперше за прожиті з чоловіком роки, побачила на його очах сльози. Обнялися, як уперше, і не соромлячись сліз, сплакнули обоє, а за ними і сусіди - від радості, згадавши скільки труднощів пережито до цього моменту...

Обцілувала кожен одвірочок і, замикаючи двері, притулилася до них щокою.

-Прощайте, всі прощайте... І всі простіть...

Ховали Марусю, як усіх самогубців, без батюшки і без музики. Сашко забрав лише всі сімейні фотографії і, не сівши обідать, помчав на вокзал. Лідочка, витираючи хустинкою очі, жебоніла перед своїми приятелями: «Отака я нещасна, отак мене мама обідила, ще й брат...безсовісний. І словом не підтримав! Сімейка!»