Вона прийшла у цей світ літнього вечора, коли після спекотного дня небо, за вказівкою невідомо кого, пролилося грозовим дощем. Не вщухав вітер, блискавка розрізала навпіл горизонт, а в лікарняній палаті плакала вона — маленька, народжена з любові дівчинка, яку нарекли Лізою. Вона плакала не з розпачу, як потім у дорослому житті, не через нелюбов, яка у майбутньому стала її постійною супутницею, а тому, що щиро дивувалася побаченому, незвичному світові свого існування, не схожому на материнське лоно. Плакала, бо не могла інакше виявляти свої емоції, не вміла ще розмовляти, а з перших хвилин життя так багато хотілося сказати.

Зараз їй 30 років, за які вона пізнала чимало випробувань. Росла, як квіточка, гарна і слухняна, несла радість у життя батьків, дзвінким сміхом полонила серця своїх однокласників. Та й у навчанні її успіхам міг позаздрити будь-хто з них. І раптом, ніхто й не помітив, коли саме, почала згасати - в’янути, як остання фіалка, що милувала людське око ніжним цвітінням.

 

А все через нього - Ігоря, з яким познайомилася ще в школі і відразу ж безтямно в нього закохалася. Старший за Лізу на три роки, хлопець став для неї і найкращим другом, і братом, і коханим. Він був зовсім не такий, як інші: серйозний, не за роками дорослий, але постійно невпевнений у завтрашньому дні, інколи безпорадний, часто таємничий. Батьки не схвалювали доньчиного вибору, часто нарікали на Ігоря, на його неблагополучну родину. Спершу забороняли бачитися з ним, а згодом змирилися в надії, що це просто захоплення. Таємно від Лізи серед знайомих підшукували інші кандидатури на руку і серце єдиної доньки. Проте дівчина не зважала ні на що, з головою занурившись у перше кохання. Ідеалізувала кожен його вчинок, була готова йти за ним хоч на край світу, жертвуючи усім, аби тільки бути поряд з ним.

І такий момент настав: по закінченні школи хлопець запропонував Лізі у пошуках кращої долі поїхати за кордон. Ця думка про Іспанію не дуже гріла Лізине серце, і вона, як могла, намагалася втримати коханого на Батьківщині: через татових знайомих допомогла влаштуватися на нову роботу, відновитися в інституті, винайняти квартиру в самісінькому центрі міста. Та всі зусилля виявились марними. Одного дня Ігор просто зібрав речі і пішов, кинувши на прощання скупу фразу: «Я не звик брати милостиню, а тим більше від твого батька. Тут віза і квиток, літак завтра о шостій. Захочеш - приходь. А я так більше жити не можу».

Ці слова повністю вибили дівчину з колії. І поставили перед найважчим вибором в її житті, від котрого залежало не лише її власне майбутнє, а й майбутнє інших, дорогих її серцю людей - батьків, яких любила понад усе на світі, Ігоря, якого кохала ще більше. І вона таки прийме рішення, про яке, мабуть, шкодуватиме до кінця своїх днів.

Ледь дочекавшись, коли перший сонячний промінець торкнеться ще сонного міста, вона зібрала речі і, залишивши на столі прощального листа, пішла за примарним коханням. Якби вона тільки знала тоді, що зовсім скоро воно розвіється, як ранковий туман. І вона безсила буде щось змінити. Але це буде потім. А зараз вона щаслива.

Стоїть на балконі шикарного заміського будинку, дивиться в далеч оксамитового небокраю, а за спиною він: такий мужній, рідний, коханий. Жаль тільки, що будинок чужий. І вона в ньому просто служниця.

Вони оселилися в заможній іспанській родині: вона доглядала за дітьми, Ігор виконував роботу садівника. Перші місяці в Іспанії були найщасливішими. Ігор змінився. Став відкритим, уважним, дарував подарунки, казав, що любить, і вони обов’язково одружаться, як тільки-но повернуться на Батьківщину. А вона вірила і чекала. Та вже через півроку все змінилося: Ігор уподобав собі одну із покоївок. Вона теж була українкою і була зовсім не проти чоловічої уваги. На Лізиних очах залицявся до неї і навіть запрошував на побачення. Тут, на чужині, зрада коханого була болючим ударом, але іншого виходу, як перетерпіти, Ліза просто не знаходила. Благала коханого схаменутися, адже повернутися на Батьківщину не могла: від дівчини відмовилися близькі, і коли вона вперше за довгий час зателефонувала рідним, батько заборонив переступати поріг рідного дому. Минуло надто мало часу, аби батьківська лють ущухла. Та й сором за свій вчинок не давав спокою і права повертатися додому.

Ігор не зважав на Лізині благання, часто кричав, звинувачував її у своїх невдачах, казав, що нові стосунки допомагають впевненіше дивитися в майбутнє. Проте й Лізу відпускати від себе не хотів, вів подвійне життя, а вона все терпіла і чекала змін. Ліза змінилася: щоденні сльози і душевні муки за декілька тижнів зробили її виснаженою, дивною, неуважною. Господарі, побачивши її непрацездатність, швидко знайшли їй заміну. В один день дівчина залишилася без даху над головою і мізерного заробітку, що допомагав вижити на чужій землі. Ігор не розгубився: знайшов роботу посудомийки в одному з нічних клубів. Пообіцяв допомогу і підтримку в усьому. Ліза була ще юною, вибачала коханому все, сподіваючись, що він зміниться, і все стане на свої місця - зароблять грошей і заживуть спокійним життям.

Через рік перебування на чужині Ліза завагітніла. Зраділа цьому: нарешті коханий зрозуміє, що вона—його доля, він перестане зраджувати, вона народить йому сина... Але мрії зруйнувалися, як пісочний замок. Ігор змусив дівчину зробити аборт. Їхні дороги розійшлися, так і не зійшовшись, мов дві паралелі. Життя дівчини втрачало сенс, країна перебування стала нестерпною, кохання до Ігоря змінилося ненавистю. Ліза вирішила попрацювати декілька місяців, заробити грошей на дорогу і повернутися на Батьківщину.

Одного ранку, коли дівчина поверталася з роботи, біля неї зупинився чорний джип. Прочинилися відполіровані до блиску дверцята, водій — молодий, симпатичний чоловік, запропонував підвезти її додому.

Так Ліза познайомилися з Фабіо. Чоловік одразу викликав довіру.... Доїхали до помешкання дівчини швидко, Фабіо не нав’язувався, не набридав надокучливими запитаннями, лише пообіцяв, що завітає на горнятко гарячого шоколаду.

Все частіше, у хвилини розпачу та смутку, поряд з’являвся Фабіо. Він був власником мережі туристичних фірм, заможний і неодружений, майже на 15 років старший за неї. Того ранку, коли вони зустрілися, Фабіо зупинився біля дівчини не випадково. Ще раніше помітив її в ресторані, власником якого був його партнер по бізнесу. Він повернув Лізу до життя, вилікував зморену від образ та труднощів юну душу, закохав у себе. Поступово, крок за кроком, оточив ніжністю та теплом, подарував їй те кохання, на яке вона заслуговувала. Стер з її пам’яті все те, що було до їхньої зустрічі. Ліза забула свою ненависть до хлопця, через якого потрапила на чужу землю.

Фабіо забрав дівчину у свій розкішний будинок, забезпечив усім необхідним, влаштував на роботу в одну із своїх фірм. Усе сталося, як у казці: принц знайшов свою Попелюшку, завоював її прихильність та вберіг від бід та жорстокості.

Вона часто міркує над життям, чому усе склалося саме так, а не інакше? Чому у ніч її народження плакало небо? Невже воно знало, що очікує її попереду?

Щовечора, будучи у розпачі, вона молилася. Просила спокою і стабільності, але Бог ніби не чув її прохань. Тільки тепер Ліза збагнула, що навпаки — Він завжди дослухався і чув її молитви, завжди поряд з нею був її ангел-охоронець. Саме він давав їй терпіння, не дозволив зламатися... Так, на світі існують ангели, вони розмовляють з людьми, тільки не кожен хоче їх чути...

Згодом Ліза вийде заміж. Її Фабіо часто просить приготувати йому борщ, а коли ввечері вони збираються за домашнім столом, Ліза ніжно торкається його руки і, лагідно посміхаючись, шепоче: «Спасибі, що ти в мене є».