Дощ  - шурхотів в опалому листі, що барвистим килимом вкрило землю, стікав звивистими струмочками з подвір’я на вулицю й кожною краплинкою наче награвав молодому чоловікові, який сидів в інвалідному візку біля вікна, ніжно-ліричну мелодію так натхненно, що він узяв у руки нотний зошит. – Славцю, ти знову пишеш щось у сутінках. Чому лампу не ввімкнеш? - Бо у такій напівтемряві якраз твориться добре, — відповів на материні слова,  що донеслися через прочинені двері сусідньої кімнати.  І знову поринув у звуки,  які   зграйкою  пташок  проносилися  в думках, зринали  у похмуре піднебесся, зливалися з дощем, загравали  з  вітром,  влягалися нотами на папір. А на ранок, що по-літньому яскравим сонцем викотився з-за хмар, уже озвучив на «Ямасі» мелодію осені. З почервонілими від безсонної ночі очима, але задоволений народженням іще однієї мелодії, а ще більше тим, що стомився від творчої праці, а не від тяжких спогадів (вони часто забирають ночі), підкотився до вікна і радісним усміхом привітав світанок.

Пташки вже метушилися в золотистій кроні розлогої груші, яка струшувала на подвір’я ранні плоди; Дружок теж прокинувся і потягувався мляво. День починався.

 

- Лягай, відпочинь, бо ніч музикою наситив так, що і я не спала, - заговорила мати, виходячи зі спальні. — І знаєш, заслухалася. Правду люди кажуть: коли Господь зачиняє двері, то відчиняє вікно.  Здоров’ям  Він  тебе  не наділив, однак талант дав. То будь вдячний Йому за це, сину. Адже бачиш, як здорові чоловіки й ті спиваються або стають наркоманами. Хіба це добре?

 - Ну хто ж спорить, звісно недобре. А ось нам з моєю музикою, найвірнішою подругою, добре вдвох, разом радіємо і сумуємо.

- А сльози тут зайві, - сказала жінка, побачивши, як заблищали синові очі.

- Я…  й не плачу ніколи. Тільки деколи сумно, що  ніхто сто грамів не ставить за мій труд, - відказав, усміхаючись , і поцілував материну теплу та шорстку від нелегкої щоденної праці руку.
- Я люблю, коли ти жартуєш, - тихо  мовила жінка і пішла до праці.

- Як добре, що я жартом відбувся. А то мама ніколи не залишила б нас наодинці, моя Музо, аби вона тільки знала, як інколи ми тужимо спогадами, як боляче нам буває, - заговорив до блокноту зі своєю поєзією,  який вдень і вночі був поряд, бо натхнення, як вітер, зашумить, завирує  і раптом стихне, тому треба ловити цю мить на папері. -Життя наше не з медом, проте жити мусимо, бо... бо куди дінемось, подруго моя мила. І спати мусимо, бо очі заплющуються. Стомилися ми з тобою, у кімнатному режимі, моя Музо. А колись все було інакше. Проте не варто згадувати те, чого ніколи не повернеш. Краще засинаймо.

Та тільки заплющив очі, як березовий гайок неподалік їхньої хати, який сьогодні жовтизною шумить, ураз забрунькувався зеленню, забринів пташиним щебетом, і він із друзями, радіючи весні, збігав по пахучій траві, збираючи в букетик проліски для завтрашньої іменинниці.

- А наша Оля потоне у квітах, — весело гукнув хлопцям.

—  А й справді, ми не даруватимемо їй букетики кожен окремо, а всі разом підійдемо і... з голови до ніг засиплемо її квітами, — доповнив його Ігор.

Та враз здалеку почули, як гукав Андрій: «Славку, мерщій сюди, тут по твоїй лінії робота є». І всі побігли на голос.

—  Ось знайшов шпака пораненого, - Андрій показував  переляканого птаха.- Мабуть, він щось дзьобав собі, як раптом якийсь хижак напав на бідолашного. А он з тієї високої берези - чуєте? - хтось цвірінькає, певно, дружина кличе. То думаю, треба допомогти пташиному сімейству воз’єднатися?

— Правильно думаєш, — сказав Славко. — Я зараз подивлюся, яким способом доставити його додому. А ви промийте йому рану - потічок он недалеко.

І коли мокрий шпак уже тріпотів у його руках, хлопець погладив бідолашного і лагідно промовив: «Давай до мене в кишеню — так нам зручніше буде лізти на верхівку берези. І навіщо ти так високо збудував свою хатину, друже?» Береза була вже старою, то потріскувала гілками під вагою хлопця так, наче стогнала. Та він поспішав уверх, а коли нарешті поклав птаха у гніздо, гукнув радісно: «Готово, хлопці! Я повертаюся!»

Раптом сильний  тріск сколихнув гай, і розпачливий  крик сягнув аж до небес. А тоді настала мить  гробової тиші, яку, здавалося,  навіть  вітер боявся порушити, бо вона могла озватися  чимось страшним і  непоправним. Та хтось із хлопців, котрі перелякано стояли й дивилися на розпластаного  на траві Славка, отямившись першим, опустився  на  коліна  і,  притуливши до грудей голову зблідлого  друга,  сказав: «Він живий!»

...Сон.  Він кінофільмом прокручується в хлопцевій підсвідомості, мимоволі повертаючи його в той страшний день, який безповоротно змінив все життя.

- Ось і відпочив після трудової ночі,- гіркотою пронеслося у ще сонно-тривожних думках. – Невже ці пекучі  спогади ніколи не покинуть мене?

Щоб хоч трохи заспокоїтись, він простягнув руку і взяв зі столу книжку, розкрив і почав читати. І буря в душі потроху вщухала й випогоджувалося , як небо після дощу, бо книжка вела в райські сади кохання. Славко читав поволі — кожне слово закоханих, наче струмом, пронизувало серце. А на третій сторінці вже не герої повісті, а він зі своєю коханою Олею бродив квітучими полянами. Вони дзвінко сміялися й у щасливому пориві раз у раз цілувалися. Хлопець пригортає кохану до грудей і шепоче: «Люблю тебе. Люблю!»

- Дивися, любий, сутеніє, а нам іще треба добиратися у твій гуртожиток, бо ж не поїду я на навчання без книжок. І навіщо беру їх із собою, коли їду на побачення з тобою? Адже і читаю тільки в поїзді, та й то неуважно, бо думаю про тебе.

Він лагідно усміхнувся на тиху дівочу мову, глянув на годинник і сказав:

- До відправлення поїзда залишилося ще три години, а на таксі ми за півгодини з підручниками будемо на вокзалі.

- А де ми візьмемо грошей? — запитала здивовано Оля.

- Ти забула, сонечко, що я не тільки студент музичного училища, а й приватний учитель музики. Ось зараз ще й у ресторан підемо, бо не поїдеш ти у таку далеку дорогу голодною, - відказав вдавано гордо і ще міцніше пригорнув дівчину.

Вони так не хотіли розлучатися на цілий тиждень.

Потім, взявшись за руки, йшли   освітленим містом і згадували рідне село та старезного ясена, під яким уперше поцілувалися, вголос мріяли про майбутнє і світилися щастям. Деякі перехожі мимоволі озиралися їм услід: незвично було бачити струнку вродливу дівчину під руку з хлопцем, що кульгав і спирався на паличку. Але вони не помічали тих здивованих поглядів, бо бачили лише одне одного.

А на вокзалі Оля  промовила:

- Може, вже поїдемо додому? Провідаємо рідне село та й матерям трохи допоможемо.

Не дуже він хотів їхати до рідних місць, бо знав: косі погляди супроводжуватимуть їх. Адже заздрісників у них немало. Та погодився, бо як відмовити коханій. Мабуть, серце недаремно підказувало - як громом пронеслося над їхніми  головами:

- Ні, ні! Не буде моім зятем каліка. Нам господар потрібний, а не музика.

 А за словами — гучний ляпас по дівочому обличчі, наче блискавка, розсік   спогади, і він повернувся до гіркої дійсності.