«Олечко моя, де ти зараз? І чи згадуєш мене так часто, як я тебе? Чи пам’ятаєш наше останнє побачення,  ми обоє плакали і присягалися не забувати наші щасливі зустрічі? Чому твоя мати не хотіла зрозуміти наші почуття?» - зітхнув тяжко . А думка про те, що, може, це й добре, що Оля десь далеко й не бачить ось такого, скованого недугою, майнула в голові. Бо хто знає, чи не розвіялося б її  кохання у щоденнім догляді за  ним, таким немічним.  Хоч він не раз чув її лагідне: «Любитиму тебе, Славцю, і в радості, і в печалі», - коли розказував про нелегкі  операції, які хоч і поставили його на ноги, але, як кажуть лікарі, не гарантують, що з роками все не повернеться «на круги своя». Та говорити легко, а коли прийдеться до діла, то не кожен зуміє дотримати слова.  «А якби на твої  плечі, Оленько, звалився тягар моєї недолі, то чи змогла б нести його разом зі мною без нарікань?»

- А я думала, що ти спиш... —мама тихенько зайшла до кімнати.

- День он який гарний, то гріх спати, - жартом відповів. — Ось трохи вийду в садок, там і прочитаю газети й листи.

 

Повітря, настояне на опалому листі, п’янило, і серцю хотілося чогось неземного та свіжого. Тяжко зітхнув і взявся за пресу. Листи залишив на потім, бо й так знав, про що пишуть друзі, їх завжди турбують як не сімейні проблеми, то робочі. Та вітер ураз дмухнув сильніше й розсунув по лавочці конверти, і його погляд зупинився на блакитному квадратику з незнайомим почерком.

- Ого, хтось свіжий стукає в мої двері, — рукою, яка чомусь затремтіла зрадливо, взяв конверт, відкрив з якимось дивним хвилюванням у серці і... читав із трепетом у думках раз, другий і не знав, чим пояснити, чому теплою хвилею огорнуло душу...

Лист був звичайним, із початковим «Добрий день» і закінченням «Щиро бажаю здоров’я й успіхів у всьому», а між ними - захоплення його талантом, який «на сторінках газет бринить мелодіями серця», і ледь помітний натяк на розуміння його нелегкої долі. Мабуть, це розуміння не поверхове, знає, напевно, не з чужих розповідей про самотність, болі і тривоги. І підпис коротенький, але він хвилює — Оля.

«Ти, чарівна незнайомко, вже третя дівчина, яка цим ніжним іменем зворушує моє серце. Дві вже у минулому, бо так, видно, мало бути. А що несеш мені ти, Олю? Дружбу, кохання чи розчарування? Чомусь відчуваю, що ти будеш для мене не просто знайомою. Бо ти вже першим листом зігріла мою холодом окутану душу й навіть повела у мрії. Ось я вже намагаюся уявити тебе: білява ти чи чорнява, висока чи...» Слава ще раз пробіг очима лист і захотілося йому до щему в серці поговорити з незнайомкою, яка зворушила серце.

Уже давно не писалося йому так легко і відверто: не любив розказувати про себе. А тут і трагічне дитинство, і перше кохання словами лягли на папір. І про другу Олю написав, хоч і тяжко було ворушити спогади про жінку, яка пекучою стрілою пронизала його життя.

«Ми зустрілися в музучилищі, в якому навчалися. Я був пригнічений втратою коханої, а вона стала моєю розрадою. Спочатку були тільки друзями, а потім... Та це було, мабуть, не кохання, а лише захоплення, бо після весілля ми більше мовчали, ніж говорили. Чомусь не хотілося ні мені, ні їй ділитися думками чи мріями. Усе в собі носили. А коли нашому синочкові виповнилося два рочки, дружина... зрадила мене. Розлучення – скільки болю й сорому я з тим набрався. Можливо, все це вплинуло й на здоров’я: невдовзі відчув тяжкість у ногах. А згодом... і у візок інвалідний сів. Проте лікарі ще під час операції попереджували, що з роками травма хребта знову може скувати, тому не шукаю інших причин. Тепер медичні світила радяться, чи варто робити ще одну операцію, яка не гарантує відновлення рухів. І мені теж не хочеться даремно йти під ножі, але... але краплинка надії на успіх додає відваги. Адже мені так хочеться бути здоровим...» А через півтора тижня, який видався йому роком в очікуванні відповіді, читав із хвилюванням у серці: «... і Ви будете здорові, В`ячеславе, бо маєте зернятко надії, яке додає Божої ласки. Я чомусь упевнена у Вашій перемозі над недугою. Ви станете на ноги, і тоді ваша чудова музика таким мажором полине до небес, що світ заіскриться...»

— Ох, дівчино мила, якби твої слова та й Богові у вуха. Будь доброю феєю для мене! А згодом... стань дружиною, — прошепотів мрійливо. Із кожним рядком усе ясніше бачив дівчину, яка, ледь накульгуючи, поспішала ранками до школи, щоб повести малечу в цікаву та захопливу країну знань і віддати їм тепло і любов свого серця, бо діти — це її життя. А після уроків допомагала батькам, адже виросла в селі, де дітей змалку привчають до господарської роботи. І тільки коли на землю лягають сутінки, сідає за перевірку зошитів. А в неділю ходить до церкви і любить почитати щось цікаве.

— А чи маєш ти, Олечко, вірного друга? — запитав у наступному листі і попросив переступити межу офіційного  «Ви» та вислати фотографію, щоб не уявляв її щоразу іншою. І свою вклав у конверт із надією, що своїм виглядом швидше зворушить дівоче серце, ніж листами. Чомусь відчував, що відповідь на запитання буде «ні». Та все ж із тривожним трепетом у душі лягав і прокидався, виглядаючи листоношу. А вона аж через два тижні принесла бажаний конверт. Світлина дівчини враз зачарувала його зір і серце: усмішка на вродливому обличчі була такою звабливо-щирою, як перша квітка навесні:

— Ти   наче сонечко. Та чи зігрієш мене своїм теплом?

Взяв у руки дрібно списані аркуші. Дівчина розповідала, що її «вірний друг» став чоловіком іншої, а її серце згорнулося клубочком, як їжачок, і не бажає більше розгортатися назустріч коханню, щоб знову не спити гіркоти зради та розчарування...

«Я десь читала, що велике і вірне кохання приходить тільки до вибраних. І це, мабуть, справді так, бо он скільки розлучених і нещасливих навіть у подружжі. І діти, які стають волоцюгами і живуть в інтернатах, - теж свідчення цьому. Та й ми з тобою не належимо до вибраних, то мусимо бути щасливі тим, що маємо».

«Ти мужня і розумна дівчина, Олечко, і я навіть не знаю, якими словами висловити ті почуття, які ти розбудила в мені, — відписував одразу, бо не міг затамувати в серці того, що виливалося через край. — Я... закохався в тебе. Мабуть, ти усміхнешся і скажеш, що так не буває, щоб заочно полюбити. Та я запитаю: «А що дає мені сили і здоров’я до життя та творчості, яких досі не відчував у собі? Що закреслило сумні спогади  та мріями манить мене? А ось нещодавно я бачив диво-сон, у якому ми зустрілися. Ми відпочивали десь на  природі, але в різних компаніях, та ось наші погляди зустрілися. І тоді ти підійшла до мене й привіталася. А я,  заворожений твоєю вродою і голосом, стояв, мов укопаний, і мовчав. І тільки коли ти зірвала ромашку й притулила до грудей, сказав тихо:

- Підемо, погуляємо. Я тобі віночок щастя сплету.

І   рука в руці   пішли густими травами. Раптом вдарив грім і вмить полився густий дощ. Я хотів захистити тебе у своїх обіймах, та марно кликав і шукав. Ти враз зникла кудись. А грім так розкотисто гуркотів і різав блискавками небо, що я аж прокинувся.

За вікном ледь на світ благословилося. Громом виявився телефонний дзвінок.

Цей сон звеселив і водночас засмутив мене, оскільки омріяне закінчення обірване, як кіноплівка. Та ми, коли захочемо, продовжимо його в житті, бо кохання, не питаючи, «вибраний» я чи ні, взяло у полон моє серце. На-діюсь тепер почути твій голос, бо вже нарешті після довгого ремонту «ожив» і мій телефон. А я з упевненістю, що все буде гаразд, незабаром ляжу на опера-ційний стіл. А у твоєму серці є хоч би іскра ніжних почуттів... до мене?»...