Бузково-ніжний подих літнього вечора бережно торкнувся її мокрого від  сліз обличчя, тільки-но Надя покинула стіни сільського клубу, де вкотре показували її улюблений фільм.  Все було, як тоді, -  в перший день їхнього знайомства з Віталієм: переповнена зала, квитки на останній ряд, букетик синьооких волошок в її руці, ось тільки поряд був уже інший, нелюб, який так несподівано змінив усе її подальше життя, ставши перепоною її коханню, назавжди.

Надя познайомилася з Віталієм, ще будучи студенткою педагогічного інституту. Вони зустрілися випадково, на автобусній зупинці, коли дівчина приїхала додому на канікули. Кароокий хлопець з привітною посмішкою відразу ж полонив дівоче серце, уже за мить вони розговорилися, і їй здалося, що знає його все життя. Хлопець розповів, що закінчив технікум, що сам не місцевий, приїхав на роботу за направленням, і зовсім не знає місцевості, а вона люб’язно запропонувала влаштувати  для нього екскурсію.

 

Вони довго блукали околицями, про щось розмовляли, зовсім не відчуваючи обіймів нахабних сутінок, які зненацька опустилися на землю. Ось на небі вже з’являється перша зоря, і перше, перед прощанням -  сором’язливе « люблю». Тоді Надя зрозуміла, що закохалася. Кожна хвилина без нього здавалася вічністю, а дні поруч пролітали, як одна мить.  Усі подруги заздрили їхньому коханню, а шанувальники Надійкіної краси ніяк не мирилися, що вона дісталася чужосільцю. Одним з них був Дмитро. Він ще зі школи не давав дівчині спокою: запрошував в кіно, на танці, казав, що любить і не може без неї жити, а вона просто не звертала уваги. Та Дмитро не відступав: в одній із чергових суперечок просто збрехав супернику, що Надя його не кохає і чекає дитину від іншого. З того дня все її життя перетворилося на пустку. Віталік зник, передавши через знайомих листа, а в ньому тільки одна фраза : « Будь щаслива…»
«Чому він так зненацька поїхав, чому нічого не пояснив?» –  щоденно мучила себе запитаннями дівчина.

Минув рік, другий, а вона все чекала, сподівалася на зустріч, розмову чи  бодай скупе вітання з днем народження. Та Віталік мовчав. А потенційні кавалери, що юрбами чергували під її вікнами, поступово ставали зразковими чоловіками її заздрісних подруг. Ось  тільки Дмитро був  завжди поруч і все кликав заміж. Одного дня Надя здалася, не тому, що покохала, мабуть, просто хотіла помститися коханому за свої сльози, довести, що вона теж може бути щасливою, хай навіть з іншим. Подружжя навіть до іншого села перебралося, щоб жодна примара минулого не заважала їхньому щастю. Та Дмитрове кохання виявилось мінливим, розвіялось, ніби приємна ілюзія, на першому ж році подружнього життя. Він став холодним, чужим, а після смерті матері почав частенько зазирати до чарки. Лайки, образи,  безпідставні ревнощі рясною зливою щоденно падали на жіночі плечі. Тільки робота й рятувала, а її не бракувало: школа, господарство, діти, заради них ладна була терпіти все.

В той день він знову прийшов напідпитку, з двома квитками на улюблений фільм,  просив вибачення за черговий скандал і вкотре обіцяв змінитися, а вона знову вірила.

Та не встигли вони вийти на вулицю, як Дмитра уже чекали друзі. Залишивши дружину на півдороги, він пішов, кинувши на прощання до болю знайому фразу: «Не чекай, буду пізно». Якби Надя тільки знала тоді, що й не дочекається.

Після кіно вона щосили бігла додому, неначе  відчуваючи щось недобре, і не помилилася: не встигла жінка переступити через поріг, як за вікном почувся чийсь тривожний голос:

- Надю, Надю,! Там Дмитро…  він… мертвий ,- видавила крізь сльози су-сідка. – Я зустріла його в п’яній компанії, побачила, що йому погано, викликала «Швидку», та лікарі запізнилися,  сказали, що зупинилося серце.

Та вона вже не чула... Далі похорон, цвинтар... і довжелезний шлейф провини за Дмитрову смерть, що мабуть, тягнутиметься за нею все життя. Хоч роки не стоять на місті й швидкоплинно несуться вперед, загоюючи душевні рани. Ось уже й діти випурхнули з родинного гнізда, і на роботі ніби все добре, та чогось бракує. Думки все частіше кличуть в минуле, де вона ще зовсім юна, а поруч він - такий веселий, жартівливий, з великими карими очима.

Чула, що живе в місці, одружений, має двох дітей, навіть телефон через знайомих дізналася, ось тільки набрати номер не вистачало сміливості. Та й хто вона для нього тепер?  Просто юнацьке захоплення, яке давно вже стало минулим, а якщо ні…?

 Сутеніє…Надія Тихонівна повертається додому. У хаті тхне холодом й самотністю. Вносить дрова, топить грубу, читає вологі від снігу газети, п’є каву і до пізнього вечора пише плани, виправляє помилки в учнівських зошитах. А потім – ніч. І сниться дівчина з волошками в руках, і сниться  хлопець з сонцем за спиною.

Легенький стукіт у вікно. Вона прокидається.

- Стільки років не можу навіть уві сні встигнути зробити те, що не зробила у житті – наважитися сказати вголос найважливіше,- пошепки  сказала жінка, поволі йдучи до дверей.

- Я перепрошую, що турбую так  пізно, - почулося  з пітьми, – та ви єдині, чиє вікно ще не «спить». У мене тут машина неподалік зламалася, ось подумав, може хоч погрітися впустять.

Чоловічий голос видався їй напрочуд знайомим, та розгледіти обличчя ніяк не вдавалося. Вони сиділи за столом, пильно вдивляючись одне одному в очі, а потім незнайомець здивовано, ніби не вірячи своїм очам, прошепотів:

- Надійко, невже це ти?   Думав, що наші шляхи розійшлися назавжди. Я так довго мріяв про цю мить, шукав тебе,  навіть їздив до того села,  де ми зустрілися , а сьогодні, бачиш, Бог сам подарував нам цю зустріч.  І виходить, що ти моя доля,  і недаремним було життя, бо я знову відчуваю себе щасливим.

- А як же родина, діти?

- Діти давно стали дорослими, дружина - колишньою, а я самотнім. А ти?...

- У мене є син і донька, а серце, воно… зайняте одним карооким юнаком, який так любить волошки і сонце. Ось тільки не знаю, чи потрібне йому моє кохання?

- Дуже потрібне.

... Невдовзі  вони одружаться, Віталій забере Надію до міста, знайде нову роботу, а на вихідних вони часто приїжджатимуть в село. Довго блукатимуть околицями і не зможуть наговоритися, і зовсім не зважатимуть на  обійми нахабних сутінок, які зненацька опустяться на землю.  На небі  з’явиться перша вечірня зоря,  і Надя знову почує те сором’язливе « люблю».