Останні публікації
- У Бахмачі прийняли 20 пологів, хоча лікарня і не мала відповідного договору з НСЗУ
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
Дочки-матері
- Деталі
- Категорія: Історія з життя
- Опубліковано: П'ятниця, 02 листопада 2007, 06:27
Серце її краялось: де, коли перервалася та незрима ниточка, що поєднувала їх? А може, її й не було?
...Дочка затримувалася з дискотеки, домовлялися, що буде не пізніше одинадцятої, а стрілка годинника вже добігала до цифри 12. Вона знервовано сновигала по кімнаті, заходилася наводити лад у шафі - все валилось із рук, взялася за книжку – не читалося, телевізор дратував – хотілося пожбурити в задоволені пики чергових «зірок» простим народним віником – саме він чомусь потрапив до рук. Бо вони, руки, не могли спокійно чекати, рукам треба було щось робити.
Де ж вона? Чому, чому стала такою нечуйною? Вона знала – чому. Дочку тягнуло з дому, де не було сім’ї. То й шукала її деінде: в телесеріалах, від яких не відірвати; у подруг, котрі їздили з батьками в ліс і на море, у котрих «тато зробив, тато дістав путівку, тато...тато...» Доньчині недавні слова вчепилися в серце болючою колючкою: «У мене немає сім’ї». Вона сама знала це, але почути правду, яку сам від себе ховаєш якнайдалі, виявилось дуже боляче.
Коли вона, кілька років тому, вирішила розлучитися з чоловіком, то думала тоді саме про неї, доньку – несила вже було бачити її страдницькі очі під час нескінчених сімейних сварок. Спочатку – невинні «могоричі», потім – запої, звільнення і хронічне безробіття перетворили нормального чоловіка і батька в таке нікчемне створіння, що вона його навіть по імені називати не могла, а донька явно соромилась перед друзями, що у неї такий батько.
І тепер почути від неї – найріднішої людини, кровиночки: «У мене немає сім’ї. Це ти винна, що я живу без батька!» Як тільки те серце може витримати такий біль? А воно вже звикало жити з болем, мов з постійною думкою, яка тенькала в скронях: «Що робити?»
Збігала вже й дванадцята година тихої, самотньої ночі. Думки снували павутину спогадів...
Чоловіки з’являлися в тій самотності, та не заповнювали її. Кожна людина – одинока в цьому світі, і нікому не дано розірвати коло-орбіту, по якій обертається твоя одинокість. Тому й сьогодні ввечері на телефонне запрошення давнього знайомого: «Такий гарний вечір. Може, зустрінемось? Чекатиму тебе на нашому старому місці», - вона відповіла: «Ні». Хоча, можливо, зараз було б не так тоскно... Вона любила його в тому, іншому житті, в далекій юній осені, до нестями любила. Вона любила його, мабуть, все життя. Здавалося, й тепер пішла б за ним на край світу. Хоча вони вже давно не ті юні, з далекої щасливої осені, але ж старіє лише тіло, а не серце. Воно просто болить... А болить воно зараз від доньчиних слів, болить за неї – де, з ким, що з нею? І цей біль перекреслює все, навіть його – кохання її життя. От і сказала: «Ні». І він знову зникне, на роки. Така вже в нього вдача – з’являтися і зникати, мов спалах.
... Думки снували павутину спогадів.
Ось вона біля дверей маніпуляційної райлікарні, тремтячим голосом шепоче «Отче наш»- там, на столі, загорнуте в цупку ковдру, під крапельницею, лежить її дитя, ще й рочку немає. Стомилося вже від крику, лиш жалібно скиглить, а мати під дверима заволати ладна – стерпіла, вимолила тоді у Бога, видужала донечка, так важко їй давалися зубки.
...Господи, що ж робити? Взяла сімейний альбом. Ось вона – кумедне ведмежа у валянчиках і шубці, а ось – з велосипедом (навчилась їздити сама і з першого разу – така смілива була!), а ось... Сльози застеляють очі, зворушливі миттєвості минулого ще сильніше роз’ятрили душу. Як мріялось – виросте донечка, буде твоїм дужим крилом. Боже, за що?
Легенький стукіт у шибку – схопилася, відчинила двері. Що ж сказати? Напружений погляд, ані краплі каяття чи жалю до неї в очах доньки. Горло перехопило, всі слова, що нанизував довгий вечір чекання і тривоги, враз згоріли непотрібним мотлохом.
- Доню, їсти будеш? Я зробила твоє улюблене «олів’є».
- Ні. Мамусю, пробач, я... – не договорила, тоненькі дівочі плечики здригнулись.
Обійнявшись, вони плакали удвох, наче перший весняний дощик зрошував стомлену землю. Дочка заснула. А мати ще довго сиділа поруч, дивилась на неї, свою сплячу красуню, і думала: «Чи зв’язала я ту незриму ниточку, чи мені тільки так здалося? Що чекає нас завтра?»
Коли вона, кілька років тому, вирішила розлучитися з чоловіком, то думала тоді саме про неї, доньку – несила вже було бачити її страдницькі очі під час нескінчених сімейних сварок. Спочатку – невинні «могоричі», потім – запої, звільнення і хронічне безробіття перетворили нормального чоловіка і батька в таке нікчемне створіння, що вона його навіть по імені називати не могла, а донька явно соромилась перед друзями, що у неї такий батько.
І тепер почути від неї – найріднішої людини, кровиночки: «У мене немає сім’ї. Це ти винна, що я живу без батька!» Як тільки те серце може витримати такий біль? А воно вже звикало жити з болем, мов з постійною думкою, яка тенькала в скронях: «Що робити?»
Збігала вже й дванадцята година тихої, самотньої ночі. Думки снували павутину спогадів...
Чоловіки з’являлися в тій самотності, та не заповнювали її. Кожна людина – одинока в цьому світі, і нікому не дано розірвати коло-орбіту, по якій обертається твоя одинокість. Тому й сьогодні ввечері на телефонне запрошення давнього знайомого: «Такий гарний вечір. Може, зустрінемось? Чекатиму тебе на нашому старому місці», - вона відповіла: «Ні». Хоча, можливо, зараз було б не так тоскно... Вона любила його в тому, іншому житті, в далекій юній осені, до нестями любила. Вона любила його, мабуть, все життя. Здавалося, й тепер пішла б за ним на край світу. Хоча вони вже давно не ті юні, з далекої щасливої осені, але ж старіє лише тіло, а не серце. Воно просто болить... А болить воно зараз від доньчиних слів, болить за неї – де, з ким, що з нею? І цей біль перекреслює все, навіть його – кохання її життя. От і сказала: «Ні». І він знову зникне, на роки. Така вже в нього вдача – з’являтися і зникати, мов спалах.
... Думки снували павутину спогадів.
Ось вона біля дверей маніпуляційної райлікарні, тремтячим голосом шепоче «Отче наш»- там, на столі, загорнуте в цупку ковдру, під крапельницею, лежить її дитя, ще й рочку немає. Стомилося вже від крику, лиш жалібно скиглить, а мати під дверима заволати ладна – стерпіла, вимолила тоді у Бога, видужала донечка, так важко їй давалися зубки.
...Господи, що ж робити? Взяла сімейний альбом. Ось вона – кумедне ведмежа у валянчиках і шубці, а ось – з велосипедом (навчилась їздити сама і з першого разу – така смілива була!), а ось... Сльози застеляють очі, зворушливі миттєвості минулого ще сильніше роз’ятрили душу. Як мріялось – виросте донечка, буде твоїм дужим крилом. Боже, за що?
Легенький стукіт у шибку – схопилася, відчинила двері. Що ж сказати? Напружений погляд, ані краплі каяття чи жалю до неї в очах доньки. Горло перехопило, всі слова, що нанизував довгий вечір чекання і тривоги, враз згоріли непотрібним мотлохом.
- Доню, їсти будеш? Я зробила твоє улюблене «олів’є».
- Ні. Мамусю, пробач, я... – не договорила, тоненькі дівочі плечики здригнулись.
Обійнявшись, вони плакали удвох, наче перший весняний дощик зрошував стомлену землю. Дочка заснула. А мати ще довго сиділа поруч, дивилась на неї, свою сплячу красуню, і думала: «Чи зв’язала я ту незриму ниточку, чи мені тільки так здалося? Що чекає нас завтра?»
К. Весняна
Детальніше...