- Бабуню, розкажи страшилку.

- Страшилку? Нащо страшилку? Я життя розкажу.

Був такий випадок. Жила одна жінка. Люди називали її Вірка-Грош. Тільки Грош- не прізвище, а прізвисько. Чому –Грош? Та, мабуть, тому, що про що б не говорила, усе до грошей зводилось. Одне у неї на думці та язиці було: гроші і більш нічого. Із усього, розумієш, жадала мати гроші.

- Навіщо?

- Хто його знає? Така людина, мабуть.

- Ба! Ну а далі що?

- Із рідні у неї була тільки племінниця Зіна. Хороша дівчина, та Грошиха не любила її і частенько говорила: «І де вона взялась на мою голову?» Але щоб ображати дівчинку – ні, такого ніхто не чув. Втім, хто знає, може, й кривдила її, та дівчинка нікому не скаржилась.

 

А у Зіни коса була гарна! Страшно іноді ставало, здавалось, що коса усі соки дівочі випиває. Що Зіна, що коса – однієї товщини.

Тітка казала: «Давай відріжемо! Тобі-то сили скільки потрібно, щоб носити її». Дівчинка не погоджувалась: «У мами така була».

Отак вони й жили.

Час пройшов. Зіна дівчиною стала. Милою такою. А що коса! Та ось як у житті буває. Захворіла Зіна. Що у неї таке – ніхто сказати не міг. В лікарні лежала. Лікували її, та не допомогло. Доля у неї, виходить, така. Померла. Тітка Вірка, як заведено, плакала. Рідня все-таки. Коли сусіди прийшли попрощатися з покійною, то Грошиха голосила, ох і голосила, та одне тільки причитувала: «Ой, та залишила ти мене одну на всьому світі! Ой, та хоч косоньку твою на згадку залишила, ...а....а...!» Руки заламувала й головою об труну билась. А сусідка Грошихина, старенька така, лише головою хитала й шепотіла: «Недобре ти, Вірко, зробила. Недобре».

Минув деякий час. Стали люди помічати: наче не в собі Грошиха.

Одна тільки старенька сусідка здогадувалась, від чого це з нею. Якось пішла вона до Вірки і по-доброму говорити почала: «Віро, ти гріх на душу взяла. Без Зіниної згоди косу відрізала. Бачу, як ти знемагаєш».

- Що правда, то правда! Голос пле-мінниці ночами чую. Просить: «Віддай мою косу».

- Ти, Віро, знаєш шо? Візьми косу і віднеси на могилу Зіни.

- Боюсь.

- А відрізати не боялась? Ну, дивись. Діло твоє.

Тут Грошиха як розплачеться.

- Та коси немає вже.

- Як немає? А де ж ти її поділа?

-Ніде.

Шиньйон з неї зробила. Продати хотіла. І не можу.

- Візьми шиньойн і віднеси його на могилу, поклонися й пробачення попроси.

- Боюсь, - простогнала Грошиха.

- Діло твоє.

Пішла сусідка.

А Вірка Грош після цієї розмови зовсім чорна стала. І ось якось вночі прокинулись люди від страшних спалахів. Вірчин дім палав. Пожежники приїхали, заливали вогонь, а він - ще сильніший. Згоріло все. І Грошиха згоріла.

А в попелищі знайшли лише шиньйон. Вогонь його не торкнувся.