Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Війни закінчуються

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Із шести дітей Івана Больбуха п`ятеро були фронтовиками Великої Вітчизняної війни. Сьогодні з нами залишається лише наймолодший з них – Василь. Першого січня йому виповнився 91 рік. Вік поважний, але фронтовик зберіг прекрасну пам`ять. Послухати його спогади виявилось надзвичайно цікаво, бо і сам шлях на війну був неповторним, схожим на пригодницьку повість.


Сім класів сільської школи Василько закінчив у 1940-му. Хоча і жили у селі Бахмач, батько був залізничником і запропонував меншому синові продовжити навчання у місті, у 48-й залізничній школі. Нині це міська четверта. Особливістю цього закладу було те, що учням подавали елементарні знання із діяльності залізниці. Це підлітка захоплювало. Та після закінчення восьмого навчатись вже не довелось – почалась Вітчизняна.


Пригадав, як потрапив під бомбардування. Юнака і його ровесницю призначили посильними при сільській раді. Вони мали віднести документи у військкомат. Пішли звичним шляхом до міста. І коли підійшли до околиці райцентру, побачили літаки, що скидали фугаси. Нарахували дев`ять ворожих машин. Картина вималювалась страшною. Вибухи, згарища, чорний дим, що здіймався до неба, приголомшували. Вони і самі не змогли пояснити, чому не повернулись, а подались підтюпцем коліями від київського мосту аж до тодішнього бурякорадгоспу. Василь усвідомив тоді, що війна має зовсім інше обличчя, ніж уявляв раніше.


„Бетонки” тоді ще не було. Бахмач-місто сполучався з Батурином грунтовою дорогою, яка проходила через Бахмач-село. Зовсім поруч з нею мешкала родина Больбухів. То всі події відбувались на очах юнака. Німці прийшли на початку вересня. Відразу ж їх оточили посіпаки-поліцаї, які допомагали окупантам у здійсненні багатьох злочинів. Василь з нетерпінням чекав повернення своїх. Мріяв побачити, як цих зрадників судитиме сільська громада. Але життя обернулось інакше.


На початку травня 1943 кількох хлопців і дівчат забрали на біржу і направили на роботу біля паровозів. Днів три вони працювали тут, а потім навіщось їх відвели на територію, яку ще й досі старожили називають «военным городком». Тут кілька десятків і дівчат, і хлопців зігнали в одне приміщення, а вранці відправили на залізничний вокзал, де на них вже чекали товарні вагони. «Живий товар» позаганяли у вагони, закрутили двері і потяг рушив у невідомість. Їхали вдень і вночі. Перша зупинка відбулась через три доби. Кати розчинили двері, Василь жадібно ковтав свіже повітря і прочитав латиною „Czestochowa”. Він ще не знав, що то була Польща. Тут їм вперше дали води і по шматку хліба. Після доби їзди вже на наступній зупинці перевели у вагони більш-менш обладнані для перевезення людей з лавками. Всі вже розуміли, що везуть на примусові роботи до Німеччини. Тривалий час бахмачани залишались в одній групі, потрапили на вагонобудівний завод. Тут Василь відносив стружку від токарних верстатів. Пропрацював місяців зо три. Треба віддати належне німецькій пунктуальності. Рівно в полудень всі залишали робочі місця і йшли на обід. Німці смакували тим, що приносили з дому, а невільникам видавали «ерзац-суппе» і по шматочку хліба. Часто за одним столом опинявся німець із сусіднього цеху, якого звали Курт. Василь чимось приглянувся йому. І неочікуваний сусід пригощав його інколи окрайцем хліба, ще чимось їстівним. А одного разу забрав його із гуртожитку і привів додому. Крім дружини, там були ще син років п`яти і трирічна дівчинка.


Господарка-німкеня нагодувала гостя, дивилась на нього з якимось материнським співчуттям. Звернула увагу на його дерев`яні колодки, переговорила про щось із чоловіком, і вони знайшли йому якесь людське взуття. Через деякий час Василя перевели в Дрезден на подібний же завод, де він знову займався стружкою. Цікаво, Курта теж відрядили сюди. Виявляється, він був токарем, і тепер Василь відносив стружку і від його верстата. Місяців через півтора нашого земляка розбудили серед ночі. Він пізнав Курта. Той подав знак, щоб Василь підіймався. Вони вийшли за межі заводу і пішли містом. Рухались довго, аж доки не почались одноповерхові будинки. Зрештою і вони обірвались - мандрівники рухались вже польовими шляхами. Почало світати, як набрели на село. Курт залишив Василя в якомусь хліві, попередньо зачинивши двері. Василь просидів там до пізнього вечора. Що це було за ув`язнення, парубок збагнути не міг. Але сидів мовчки, як і наказав непередбачуваний чоловік. Увечері Курт з`явився з харчами, вони підкріпились, і, на превелике здивування Василя, німець заговорив російською. Це була не така книжна мова, яка запам`яталась йому зі шкільною парти. Говорив він з якимось акцентом. Так, можливо, спілкуються в Білорусі, чи у північних районах Чернігівщини. Потім Курт сказав: «Забудь, як з тобою розмовляв, ніхто не повинен знати, що я володію російською”. І вони рушили далі. Як Василь зрозумів, їх маршрут лежав на схід. Кількаразово їх зупиняли жандарми, але німець мав якийсь документ, і їм дозволяли продовжити рух далі. Одного разу довелося долати річку. Місяців через півтора вийшли до широченної ріки, лише згодом Василь дізнався, що це був Неман, і десь зовсім поруч лежав Брест. Тут знову пересікли русло, і скоро Василь побачив групу вояків. Курт наказав Василеві залишатись. а сам відправився назустріч людям у військовій формі. Василеві вже доводилося бачити і румунів, і мадярів, і італійців і, звісно, німців. Але ця форма була незнайома. Парубок не второпав, що бачить радянських солдат і офіцерів, форма яких з 1943 мала погони.

 

Скоро Василь опинився у гурті двох невідомих йому цивільних осіб, і до всіх трьох радянський офіцер ставився з презирством і насторогою. Виявляється, так ставились до всіх, хто перебував в окупації, і вже за це потрапляли у штрафники.


- Що це була за служба, я вам не стану розповідати. Це страхіття, страхіття і страхіття, - підсумував Василь Іванович. - Правда, у бойових діях не брав участі тижнів зо два, а потім у складі 222-го штрафного батальйона відправили форсувати Одер. Спустили на воду щось схоже на пліт на самому світанку, коли туман приховує все у своєму «молоці». Та ворог виявив нашу присутність і почав наосліп обстріл водної перепони...


На плоту було їх восьмеро. Ця ріка широчезна, довго гребли до протилежного берега. Час від часу снаряди вибухали неподалік. Туман свердлили кулі з їх характерним посвистом. Скоро один із вісьмох затих, трапилось це несподівано і незрозуміло. Василь так ніколи і не дізнався, чи вразив його осколок, чи ворожий свинець. Тільки дістались берега, вхопились за саперні лопатки, намагаючись окопатись. Але грунт був перемішаний з галькою та валунами і не піддавався на зусилля штрафників. Скоро в тумані засіріли ворожі постаті, ударив наш кулемет, до якого Василь підносив набої. У тій сум`ятиці Василь Больбух і Григорій Бабін, українець і росіянин, помітили двох німецьких офіцерів. Одного знищили, а іншого, як висловився Григорій, «заломили», і пізніше доставили у штаб радянських військ. За це обох нагородили медалями «За відвагу». Служба у штрафбаті на цьому закінчилась, але 222-й батальйон залишався. І Василь разом із своїми побратимами звільняв ще цілу низку німецьких міст і містечок від фашистської чуми. В одному з боїв був поранений, але одужав швидко – і організм був молодий, і піднесення надавало енергії. Скоріше б добити фашистів...
Ще тоді під Брестом кілька днів вряд викликали у «Особый отдел», де він ще раз і ще розповідав про обставини знайомства з Куртом. Про те, як йшли, з ким спілкувались, де переховувались, можливо, тому він запам`ятав усі ті події до найменших дрібниць. А от, хто був сам Курт, чим він керувався, так і залишилось для нашого земляка нерозкритою таємницею. Ще більшої інтриги додавало те, що з вуст дружини німця теж злітали російські слівця, але тоді Василь не придав цьому належного значення, бо ще не знав про таємницю господаря квартири.
За іронією долі Василь знову потрапив у Дрезден, бив тут фашистів. Коли увійшли у місто, жахнувся, якого нищівного бомбардування зазнало воно від нальоту авіації союзників. І подякував долі, що йому вдалося вибратись до тих жахливих нальотів. Служив аж до 50-го. Повернувся в рідне село, якийсь час працював у місті, а потім потягло до рідної сторони. Місцевий колгосп імені Щорса очолив тоді теж фронтовик Іван Іванович Іванько, до того ж колишній сусід. Так знову опинився у Бахмачі-2. Василь Іванович Больбух був і завідуючий свинофермою, і завгоспом, а потім багато літ трудився обліковцем на тракторній бригаді.


Багато бачив на своєму віку наш земляк, та найглибше вкарбувалися у його пам`ять події тієї жорстокої війни.


Борис Бобришев

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове