Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Перша жертва мирного атома

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Рік 30-річчя чорнобильської катастрофи ознаменувався подією планетарного значення – у грудні місяці нарешті завершено спорудження грандіозного укриття над реактором Четвертого блоку Чорнобильської АЕС. Його проектування та будівництво тривало багато років і обійшлося в грандіозну для України суму в два з лишком мільярди доларів або більше як п’ятдесят мільярдів наших дуже похудалих за останні три роки гривень. Це укриття, чи як ще його називають саркофаг, надійно закриє Четвертий блок на сотню років. Саркофаг дасть можливість нарешті видалити з реактора і відправити на утилізацію радіоактивне паливо, якого там після вибуху залишилось до наших днів кілька десятків тонн.


Про страшну біду у нас воліли мовчати… Уперше про неї почули слухачі зловорожих радіостанцій «із-за бугра», а потім і з виступу тодішнього керівника комуністичної партії і радянської держави М.С.Горбачова, який нарешті повідомив своєму народу, що до нас прийшла справді велика біда та назвав імена її перших, але як скоро з’ясувалось далеко не останніх, двох жертв.


Саме з того виступу ми і довідались про загибель в Чорнобилі свого земляка, Шашенка Володимира Миколайовича. Знаючі люди здогадувались, що сталося щось надзвичайне, адже на всіх підприємствах району, в тому числі і в Дмитрівці на овочесушильному заводі, де були дозиметричні прилади, їх несподівано, під наглядом компетентних органів, вилучили, опечатали і заборонили користуватися. Очевидно, щоб менше знали про біду, не панікували і, не дай Боже, чогось поганого не подумали про своє найвище керівництво…


Народився Володимир у маленькому селі Щуча Гребля, що входить до складу Дмитрівської селищної ради. Там же закінчив початкову школу, а середню освіту здобув у Дмитрівському середньому загальноосвітному закладі.


Батько, колгоспний тракторист, важко захворів і рано, коли Володі було всього два роки, помер, залишивши сина напівсиротою. Ще в школі хлопець кохався в електротехніці, і той інтерес привів його до Конотопського індустріального технікуму, по закінченні якого повернувся в Дмитрівку на посаду начальника цеху в місцевому відділенні сільгосптехніки. Ось тоді він і переселився в Дмитрівку, отримавши квартиру в приміщенні колишнього районного суду. Це були роки становлення молодої людини. Начальник цеху одружився з уродженкою Криму Тетяною, медсестрою Дмитрівської лікарні. Молоді люди закономірно стають батьками маленького Руслана. Та працював тут недовго.


Недарма говорять, що риба шукає де глибше, а людина – де краще, Не став винятком із цього правила і Володя. Сестра, яка проживала в Чернігові, переманила його райдужними перспективами в обласний центр. Робота швидко знайшлася на радіозаводі, а з початком спорудження АЕС в Чорнобилі перебрався туди. Улаштувався по спеціальності – його призначили майстром-електриком (1979-1982) з наступним стажуванням на Смоленській АЕС. Після закінчення стажування, як і було обумовлено при відрядженні, повернувся в Чорнобиль. Його робоче місце знаходилось на Четвертому блоці, де він контролював функціонування приладів реакторного цеху.


Незадовго до трагедії Володя отримав в Прип’яті квартиру, де і поселився з родиною. Саме в цей час, за кілька днів до вибуху «мирного атома» зустрів його в Дмитрівці на пошті з пакунком книжок у руках. Виявляється, що, економлячи сили і час, він відправляв до Прип’яті книжки з домашньої бібліотеки в нове помешкання. Поговорили, згадали земляків, а ще недавно учнів школи, що працювали в Чорнобилі, на атомній електростанції. Були то М.О.Швець, А.Ф.Луцик, О.А.Орел та інші. Що стосується ліквідаторів, то високої честі гамувати мирний атом, що збунтувався, удостоїлись кілька десятків жителів селища, в їх числі племінник Киричок Д.П., Тараненко М.О., Качура М.К., Явтушенко О.І. та інші чоловіки.


З числа ліквідаторів пригадався Володя Коваль, хоча на той трагічний момент він уже був офіцером, швидко долав службові сходинки і в 1986 році уже став підполковником. Та гірка доля ліквідатора знайшла його і в збройних силах. У 1987 і в 1989 роках В.М.Коваль приборкував там бунтуючий атом на посаді заступника командира оперативної групи з ліквідації аварії. З часом променева хвороба, підхоплена в Чорнобилі, ускладнилась. 1998 року молодого і перспективного офіцера не стало.


Допитливість і цікавість керують багатьма людськими вчинками. Підкорили вони і мене. До 10-ї річниці чорнобильської катастрофи, на запрошення ще одного земляка, Чорноівана А.К. відвідав і я Славутич, цю останню будову часів розвинутого соціалізму. Побачив компактне, професійно сплановане, оточене з усіх боків лісом місто та залишені напризволяще незавершені довгобуди. Це практично спальня працівників сучасного Чорнобиля. Звідси вони в поїздах, що не роблять жодної зупинки на теренах Білорусії, мчать на чергування на АЕС. Зустрів на вулицях міста і кількох земляків, які, побачивши свого старенького вчителя, радо віталися з ним, поспішаючи розповісти про своє нинішнє життя-буття. Залишав те лісове місто з почуттям смутку і печалі…


У ніч на 26 квітня 1986 року Володимир Миколайович Шашенок, під час випробовування роботи реактора в різних екстремальних режимах за вказівкою московського керівництва, перебував на своєму робочому місці біля четвертого енергоблока, де і виникла аварія. При спробі ліквідації пожежі, як їм спершу здалося, він отримав смертельну дозу радіації. Але в дійсності це був вибух ядерного реактора. Такі ж опромінені товариші винесли його із зони аварії. Того ж 26 квітня, о 6-й годині ранку, Володя помер у Прип’ятській медико-санітарній частині. Його поховали на цвинтарі в селі Чистогалівка поблизу міста Прип’яті. У 1988 році радіоактивний прах покійного перепоховали на кладовищі під Москвою, поряд з іншими жертвами мирного атома. Уряд Радянського Союзу нагородив В.М.Шашенка орденом «Знак пошани». Земляки ж планують встановити меморіальну дошку на приміщенні школи в Дмитрівці, де він навчався і з якої пішов в доросле, таке коротке для нього, життя.


Борис Киричок,
краєзнавець,
смт.Дмитрівка.

У зв'язку з активізацією спамерів коментарі тимчасово відключено

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове