Хотілось би, дуже хотілось розділити з автором його оптимізм, але ж на кожному кроці ми більше зустрічаємось з байдужістю, ніж з безкорисливими проявами людяності. І все ж альтруїсти є, і про них хочеться повідати людям. Тим паче історію цю я почула напередодні Дня інвалідів - вона саме про таку людину, яка потребує нашої допомоги. Розповіла її мені знайома в такому місці, де краще, кажуть, не зустрічатися – в лікарні. А мені хочеться посперечатися з цією розхожою думкою. Ми все одно від болячок не застраховані, а в таких ось концентрованих точках болю і страждань люди проявляються як вони є. Добра ця душа категорично заборонила мені називати її ім’я, вона хотіла, щоби я розповіла про доброту людську. «Скільки людей допомагали нашому Дімі (за 3 місяці, скільки тривала боротьба за хлопця, він для них дійсно став своїм) – просто скажіть про доброту, яка, слава Богу, ще існує в світі. А імен не треба. Адже в Біблії сказано: творіть добро, щоб права рука не відала, що робить ліва». 

 

Тож про таке, тихе добро. І про Діму Дворніка. Його ім’я треба назвати. З діагнозом «церебральний параліч» Діма живе вже 19 років. І – з батьком-алкоголіком, мама померла. Того вечора сусіди почули крики і викликали «Швидку». Побитого батьком Діму привезли на БАМ, а тут в долі хлопця взяли участь всі без винятку. Лікарі, медсестри, санітарки, хворі – сусіди по палаті, чи то – по палатах, адже лежав він три місяці, поки вирішувалась його участь. Вивозили на прогулянки щодня, приносили щось смачненьке, домашнє, а справжнього ж дома в хлопця й не було після смерті матері, про що можна судити вже з того, що сказав Діма:»До батька не повернусь, краще вени собі поріжу» (Як виявилось, так жорстоко він, так званий батько, поводився весь час). Діму туди і не пустили. Підключилися всі, хто має цим займатися, і в результаті – юнак зараз в Чернігівському геріатричному будинку-інтернаті. Він дуже задоволений, говорить моя знайома. Тьотя Марія, яка добилася, щоб пенсія, яку пропивав непутящий батько, потрапляла саме Дімі – з тих грошей і вдягла його, і мобільний купила. Тепер він і телефонує з Чернігова, з тітонькою спілкується. Вона – найрідніша йому людина, а батько ні разу і в лікарні не був. А за візок інвалідний потурбувалася мачуха. Слава Богу, всім миром, як мовиться, вирішили цю складну життєву ситуацію. Це ж добре, що побачила Діму в лікарні та добра душа, яка й підняла всіх на ноги. А якби – не побачила? А якби не почули сусіди? Скільки тихих жертв домашнього насильства терплять роками. Не проходьте мимо чужого болю, добрі люди.

А ще просила моя знайома, аби згадали ось про кого. За три місяці вирішення цієї справи побувати довелося в багатьох кабінетах, всі перейнялися долею хлопця. Але ось хто перейметься, говорить, долею тих, хто працює в таких умовах у надзвичайно важливому відомстві, куди щодня йдуть сотні людей зі своїми бідами – «В тих каютках, де сидять дівчата з соцзахисту». І тут важко не погодитися. Управління соціального захисту, яке має серед чиновних закладів чи не найбільший обсяг роботи і напрямків, тулиться, мов сирота. Подібна ситуація і в територіальному центрі, який не має власного приміщення і кочує, де приймуть, нині – у вечірній школі.

А все це - службовці, котрі найбільше знають проблеми «малозахищених верств населення», як офіційно називають людей, якими вони опікуються.

Тож хочеться побажати їм більшої уваги держави. Щоб і їх не минала та доброта, з якої ми і почали цю розповідь.


P.S. І ще одне, невелике доповнення до теми. Коли починали ремонт славнозвісного пам’ятника на площі Чернігівській, чули ми, що далі будуть і вхід до будинку культури реставрувати, і буде там навіть під’їзд для таких людей, котрі не можуть сходинками піднятися (як то є в цивілізованих країнах). То що ж, нашої цивілізації лише на Леніна й вистачило?