Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Безпам’ятні не лишають по собі нічого

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
У квітні нам минуло 825. Ви чули про це? І ми ні. Бо ж – тиша навкруги. Мабуть, невигідно нашим очільникам та іже з ними згадувати ту дату. А вона таки була! Свідчить історія. Нагадує нам земляк Іван Просяник, член Спілки письменників України.
 
Буває, часом сліпну від краси,
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво!
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо,
Усе як є – дорога, явори, усе моє, все зветься –
Україна!
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори

Л. Костенко
 
825 літ... Мало це чи багато? Справді, велетенський відрізок часу дарувала нам історія. І що б там не говорили, як би там не слизькоязичили і чужі, й доморощені „пророки”, самоназва – Україна існує ось вже 825 літ.

Як би цього кому не хотілося, але ми стали не з козаччини, ми стали з могутньої княжої Русі. Київський літопис за Іпатієвським списком від квітня 1187 року оповідає: „ ... І плакаша по нім усі переяславці. За ним же Україна багато потужила”.

Справді, була велика туга всієї України, адже загинув світлий князь Володимир Глібович у битві з половцями. І шлях останнім на стольний град був відкритим.

Як стверджують вчені мужі сусідньої держави, Україна – сірєч окраїна. Але, вибачте, чого окраїна? Звісно ж ... „Московского государства”. Вибачайте, шановні, його ж на той час ще не існувало. Згідно з літописами князь Юрій Долгорукий прибув у мєрянську землю 1137 року з невеличким військовим корпусом (перспектива одержати значний уділ: Київ, Чернігів, Новгород тощо - як шостому синові Першопрестольного йому явно не світила). Пробув він у тій землі до 1155 року. А помирати повернувся з глухомані все ж до Києва. Тобто рейд виявився вкрай невдалим. Мєрь на той час не знала християнства. Юрій не засновував ніякого навіть поганенького містечка, де найперш будувалася б церква-гробниця. Та й що говорити, коли за першого перепису 1271 року Москви просто немає. „Но государство уже было! Кто же делал перепись!?” – вигукне великорос. Звичайно, було. І звалася та держава Золота Орда. Податок накладали навіть на новонародженого, тож із уваги баскаків не могло випурснути на те що містечко, а навіть хутірець. А як відомо, на ті часи Київська Русь уже не існувала.

Отже, Росія на українські історичні землі немає аніякісінького права.

Москву ж заснував особистим указом хан Менгу – Тимур 1272 року, як порубіжну кріпость. А митрополича кафедра з Києва, по його захопленню Ордою в 1240 році, переселилася зовсім не в частокольну Москву (якої ще не існувало), а з благословення Вселенського патріарха, в Сарай –Бату – ставку хана. Ставши потужною ідеологічною зброєю в руках останнього. Російська ж історіографія вістить все до навпаки, ще при імператриці Єкатєрінє почавши підробляти стародавні літописи, оригінали ж просто знищуючи. Поцупити самоназву українців – Русь ще можна. Але привласнити собі чуже минуле – абсурд.

До речі, була ж Україна не лише Переяслівська, а й Галицька (дивіться там само). Із ХІІ століття термін „Україна” вживається як земля, що заселена українцями. Що ж означає це священне для нас слово? Чуємо ми тут чітко – украяти. Тобто нарізати. Нарізувалися землі такому -то князеві. Але чітко проглядається тут і назва стародавнього народу, відомого ще до нашої ери – укрів. Тобто країна укрів – Україна. Але бачимо, що корінь слова - РАЙ. Бо наші землі й справді дивовижні за своєю красою. Дехто схильний тут вбачати й давньоєгипетського Бога Сонця Ра. Звідси – Райдуга, Радість.

Тато розповідали дивовижну за своєю суттю і знаково-древню легенду про походження нашої співучої мови, про походження нашої землі. Колись Бог Род ділив між народами талани і землю. Та ось лихо – українець прийшов останнім. Якийсь обсмалений, обірваний. Виявляється, він рятував від лісової пожежі пташині гнізда...

І Бог дав українцеві мову солов’їв. І той окрайчик землі, що приберігав для себе. Ось той окрайчик і зветься УКРАЇНА..

Дивовижно – такі роковини, а про це - анітелень. Королів державні гідники вітають і королев з якихось там Гунді-Рунді, а щоб самих себе привітати...

Полуда на очах. Чужа полуда. Ну що ж – безпам’ятні по собі не лишають нічого. А ми все ж таки будемо святкувати й 1000-річчя Твоє, Україно-матінко!

Іван Просяник, с.Курінь

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове