Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Останні дні окупаціі

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Моя пам’ять зберігає лише окремі епізоди тих подій. В останні дні окупації в нашій хаті жили три німці. Одного разу німець дав мені банку консервів. Я попробував і віддав дорослим. Не сподобалися. Іншого разу він пригостив плиткою шоколаду. Я сам її „умолов”, нікому не дав і посмакувати, так скучив за солодощами. При спілкуванні зі мною німець повторював: „Цвай кіндер, цвай кіндер”. Очевидно, вдома у німця залишалося двоє діток, а його погнали на війну. Це зрозумів пізніше, вивчаючи в школі німецьку. На нашій присадибній ділянці спорудили бліндаж у формі латинської букви „Z” з двома входами-виходами. Перекриттям стали дерев’яні пластини, заготовлені для побудови хати. Той бліндаж був просторий і при обстрілах там перебувала не тільки наша, а й сусідська сім’я. Бліндаж називали окопом. Ніч перед 6 вересня провели в окопі. Перед світанком мене відправили в хату на відпочинок. Вранці в хату забіг німець, прихопив карабін, що висів на цвяху на стіні, і взуттєву щітку. Скоро хрещений забрав мене до окопу, звідки чувся радісний шепіт: „Наш, наш”. Опустившись по сходах, побачив військового в небаченій до того формі. Мою увагу прикувала офіцерська портупея. Відбулося це о 9 чи 10 годині ранку, судячи по положенню сонця. А серед дня на нашому подвір’ї перебували три військові підводи. Мій хрещений у білій сорочці розмовляв з червоноармійцями. Більше свого хрещеного я не бачив.


А що відбувалося у цей час у селі? По вулиці Бухалівка у гілках в’яза на подвір’ї Гречаникового Бориса маскувався німецький кулеметник, який вів прицільний вогонь по наступаючих червоноармійцях. Червоноармійці окопувались на лузі, бруствери, що чорніли на фоні зеленого лугу, видавали їх місцезнаходження. Було вбито більше 23 радянських бійців. На другий день їх поховали на Спаському кладовищі, загорнувши у шинелі чи плащ-палатки, виросло дві могили: в одній - 4 вбитих, в другій - 19.


Пізніше на лузі вбитих знаходили ще і там же закопували. А німецький кулеметник впав із в’яза після влучного пострілу радянського снайпера. Те дерево сусіди довго називали „німецький в’яз”. Та те було пізніше, а тоді, у пам’ятному вересні, по вулицях проїздив німецький мотоцикліст, щось кричав і німці залишили село. По вулиці Бабинці на садибі Рябенко Ганни перебувала німецька санітарна частина. Ворожі медики поспіхом на двох підводах виїхали за село у напрямку полігона. А від річки Сейм по Чорній дорозі в село вступило дві колони червоноармійців з трьохлінійками і кулеметами. Мокрі, брудні, неголені на ходу щось жували. Селянки зустрічали їх з хлібом, салом, іншими продуктами та запитували із слізьми: „Чи немає серед вас мого Петра... Грицька...Федора...”. Замість відповіді солдати запитували: „Где немец?”


На чолі першої колони ішов п’ятнадцятирічний юнак на прізвище Донець із села Горохового. На грудях палав орден Червоної Зірки, якого він отримав з рук командира 132 стрілецької дивізії за те, що перевів червоноармійців бродом через Сейм. По вулиці Бабинців у бік полігону на коні проїхав військовий і з’ясував, що на полігоні німці, до яких підійшло підкріплення і фрици готуються атакувати Митченки. Жінки благали військового не пускати фашистів у село: „Німці нас перестріляють, а вулиці спалять” „Что-то решим”, – відповів військовий і галопом пустив коня в центр села. Незабаром на околиці з’явився командирський легковик „Вілліс” з трьома червоноармійцями. Розвернулись і зупинились на вулиці Клин. З автомобіля вийшов військовий з блискучим чемоданом, „почаклував” над ним і поїхав. Пізніше зрозумів - то була радіостанція. На дворі було дуже тепло, брезентовий тент над авто відсутній, лобове скло опущене на капот. „Ти диви, сидять наче за столом і їдуть”. По вулиці ходили солдати-автоматники. Під’їхало два великі накриті брезентом автомобілі. Один подався у Рихтів провулок, другий – у Білоусів провулок. З кабін повиходили солдати. Вони різнилися від решти високим зростом і міцною статурою. Жінки запитують: „Хлопці, а що це за машини?” У відповідь почули: „А это наши жены”. Одна із „жен” звільнилась від брезенту і виїхала вулицею Бабинці край села і як загуділо, заревіло. Жінки попадали долілиць, а бійці реготали. Солдат-повар на подвір’ї Кудлай Марії почав танцювати. Перша „жена” повернулась, а в’їхала друга і знову застугоніло, закладаючи вуха. Автівка повернулась, а на ній чомусь залишились три невипущені снаряди. Після отих двох залпів гвардійських мінометів, легендарних „Катюш”, шлях на Бахмач був відкритий. Червоні частини пішли в наступ, але під поселенням Петровське німці зайняли оборону. Бій за Петровське тривав три доби - 6, 7, 8 вересня. Петровське неодноразово переходило із рук в руки. На південно-західній околиці села Митченки у дворі колгоспу ім. Горького ще до війни встановлювали вітродвигун ТВ-8. Саме з його площадки 8 вересня за ходом бою під Петровським спостерігав командуючий 60-ю армією Іван Данилович Черняховський. Присутні там селяни чули, як перешіптувались військові: „Сейчас подъедет Константин Константинович”. Мова йшла про командуючого степовим фронтом Рокосовського. У вирішальний момент бою за поселення командир 712 полку 132 стрілецької дивізії Іван Леонтійович Мовчан ( до речі, уродженець с.Митченків) подав команду „Бойовий прапор вперед! Ура!” – і сам очолив наступ підрозділів своєї дивізії і 3-го батальйону 212 полку 75 гвардійської стрілецької дивізії. Незважаючи на шалений опір, німців з Петровського вибили остаточно. Дорога на Бахмач, важливий залізничний вузол, була відкрита. Вранці 9 вересня у місто увійшли наші і звільнили райцентр від окупантів.


«...Сегодня, 9 сентября, в 20 часов столица нашей Родины Москва от салютует нашим доблестным войскам, освободившим города Конотоп и Бахмач, 12 артиллерийскими залпами 124 орудий», - повідомляла „Красная звезда” № 214 від 10 вересня 1943 року.


Митченські дівчата їздили підводами до Петровського і підбирали вбитих, оплакували своїх визволителів та привозили їх в Митченки на Варварівське кладовище до братської могили.


Поранені червоноармійці таїлися під скиртами, хто міг, писали листи рідним. Дівчата допомагали їм всістись на вози: везли в Батуринську лікарню, де вже діяв госпіталь.


Спогади учасників тих подій
записав Іван Заліський

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове