Івану Опанасовичу Ковтуну війна болить, як і всім ветеранам, і до сьогодні. Болить ранами і спогадами, нагадує пожовклою книжкою красноармійця - пробита кулею, вона зберігається, як зіниця ока, майором запасу, військовим фельдшером-санітаром. Так, він на війні рятував, надивився на людські страждання, то можливо тому і такий жалісливий. Коли розповідає Іван Опанасович про війну, згадує хлопців молоденьких, яких витягував з полю бою (а сам – маленький, худенький!) то завжди втирає сльзи. Не витримує душа мовчазного того розпачу – хоче з людьми поділитись. Щоб ніколи не забували їхньої великої пожертви. А тому як Бог наділив нашого земляка даром художника, то свої почуття і думи передає на полотні.

Задум цієї картини прийшов йому на зустрічі ветеранів – 22 лютого цього року. Сиділи вони у дружньому колі, розповідає Іван Опанасович, і кожен згадував про свої фронтові будні: сапери – про своє, танкісти – про своє, і так усі - хто де воював і в які ситуації потрапляв. А його мов осінило спогадом… про ангелів. Так народний художник Ковтун і  назве свою картину – “Небесні ангели війни”.

 

Він знав трьох таких ангелів.

Перший – жив по сусідству в селі Бахмачі. Однолітки, вони дружили, обидва пройшли війну і від нього - Лященка Іллі Нестеровича почув наш художник історію про те, як його гідролітак був підбитий, а він, поранений, опустився на хвилі Чорного моря і кілька днів тримався завдяки рятувальному поясу, які видавали пілотам. Його підібрав катер, відправили у госпіталь, після лікування він продовжував воювати, прийшов додому кадровим військовим. Друга Івана Опанасовича вже немає в живих.

З другим ангелом - Юдіним Михайлом він познайомився  у таборі, куди потрапили обидва з волі рідної радянської влади. Іван Ковтун без свідомості, тяжко поранений, був підібраний німцями, а потім направлений на роботу на місцевий цукровий завод, як і маса інших людей, що залишились на окупованій землі. За те, що вони посміли не вмерти, а "працювати на ворога", їх і карали після звільнення. А куди б наша людина не потрапила, скрізь земляка шукає – легше і бідувати разом, приємніше і радіти вкупі. Тож так, поспитавши, і знайшов Михайла. У того взагалі цікава історія вийшла -–просто роман. Його літак збили в бою, непритомний льотчик лежав у полі. А тут косити нагодився сусіда Іванів - Мартиновський, та й “викосив” його. У Мартиновського Кузьми Івановича синок теж літав, стрілком-радистом був, тільки не було вісточки від нього з початку війни. Як побачив пораненого, так і вразило в серце: “Це ж і мій Миколка десь може так ось лежить?” Притягнув льотчика у свою хату, виходив-на ноги поставив. Та дізналися поліцаї, прийшли за ним, а старий їм – могорич! Задобрив, умовив якось, так і залишився Михайло в селі, ховали його від німців. А прийшли наші, відправили у табір, а потім – у штурмовий батальйон – “змивати кров”ю” провину перед Вітчизною. Яку?- Що збили, а не вбили, що вижив, а не вмер?

 

 

Змивали дійсно кров`ю: це ж ті знамениті штурмові, котрих живими мішенями виставляли в бою поперед всіх, виживеш - молодець, а ні - така твоя доля. До них доля була добрішою, ніж рідна влада: обидва вижили. Щоправда, Іван після одного такого “штурму” потрапив з важким пораненням до госпіталю і більше Юдіна не бачив. Вже потім сестра писала з дому, що той вернувся в село, там оженився, все чекав його – дуже хотів друга побачити, та не довелось - життя закинуло Ковтуна в інші краї. А родом він із села Чупира Білоцерківського району. А потім не стало вже й Михайла.

А третім ангелом і був син того самого Кузьми Івановича. Микола Мартиновський повернувся з війни інвалідом – також був збитий, при приземленні літака. У рідному селі 1946 року, коли приїхав додому у відпустку, і почув Іван цю історію від нього самого, його друга-однокласника. Після війни Микола став лікарем, жив у Каневі, нині покійний. І який все ж тісний світ – навчався Микола Кузьмович в медичному інституті разом з нашим земляком– чоловіком відомої людини у Бахмачі, С.Білецької, також ветерана війни, медика.

Ось ці три історії і жили в пам`яті Івана Опанасовича, аби травневими днями 2008 року стати сюжетом живописного твору. Задумав у лютому зробити його до Дня Перемоги. Зробив.

Ми 7 травня були в його домі – на сірій від пожежної кіптяви стіні висить невеличке полотно. Чому все таки “ангели”?- цікавимося.

Іван Опанасович зі сльозами в очах говорить: “Вони спускалися, мов ангели з неба, на парашутах, а їх безжально розстрілювали фашисти з землі…”   Ангелів-льотчиків не взяли ворожі кулі. Вони жили, ростили хліб і дітей, ходили по рідній землі вже старенькими, немічними ногами… Вони були людьми.