Цей рік в Україні проходить під знаком Перемоги. Усе далі відходить від нас ця дата, усе рідшають ряди тих, хто на своїх плечах виніс весь її тягар, хто робив цю важку, надлюдську роботу – війну.
 Бахмаччина також має свій рахунок до Другої Світової: він – на гранітних плитах Меморіалів; у ранах і серцях фронтовиків, що повернулися; в обпалених душах дітей і вдів війни. І – на грудях, на святкових піджаках – блиском нагород. Хоча любов до Батьківщини, звісно, не виміряти орденами-медалями, і дехто, знаю, скромно зберігає їх в старій шафі вдома, не любить хвалитись ними і навіть на свята не вдягає.

Герой нашої оповіді теж, говорять,  людина скромна, проста, хоча й слово „Герой” у його випадку пишеться з великої літери – Герой Радянського Союзу. Їх у нашому районі сім, і напевне, історія кожного – ще попереду.

 

Петро Овсійович Брайко народився в Митченках. Тут ми  й    зустрілися з його молодшою сестрою Марією і добрим приятелем героя, сусідом – Миколою Куштурним.

 „Петя старший за мене не набагато, він – з 18-го, а я – з 21-го року. То разом бігали під голодовку, - починає свою розповідь Марія Овсіївна. – Мама з сусідкою (матір’ю Миколи Олександровича) як піде у ланку, на картоплю,  стануть на рядок і все – позаду й позаду. А то вони - щоб картопельки нарити, аби ніхто не бачив. Побачили б, то була б їм та картопля й на лобі, мабуть. Принесуть картопельки, наварять нам юшки. І отак якось і  провеснили, а тоді вже легше стало - город рятував. А голодовка ж була від того, що загонили в колгоспи, а батько не захотів. Та пізніше довелося. А батько робив хати по людях, столярив, не пам’ятаю від чого, але помер у 33-му. А мати зосталася сама з дітьми.

Петро маленький був, хоч і семирічку вже закінчив, а зростом не вийшов, так він собі рік прибавив. То в документах він 18-го, а народився у 1919 році. Дуже хотів у військове поступити.
-       Вони з моїм старшим братом  Степаном дуже захопилися військовою справою, - підхоплює Микола Олександрович, - неподалік школи був військовий манеж, то друзі спостерігали за маневрами, любили книжки військові читати. Та після семирічки Петро попрямував, у повному смислі цього слова – пішки, за 20 кілометрів! – до Конотопа, де успішно склав іспити до педагогічної школи. Але ж мрія про військове його не покидала, і  вже навчаючись, з другого курсу, він, разом з моїм братом, подає документи до льотного училища в Одесу. Степана прийняли, а Петро не пройшов через свій малий зріст. Ну а війна розкидала їх в різні боки - і вони вже ніколи не зустрілися – брат загинув на Курській дузі, в нерівному бою збивши два ворожих літаки, а потім – і сам...

З книги про героїв-партизанів:
„У 1937 році Брайко, успішно завершивши педагогічну школу, працював учителем у семирічній школі в селі Велика Косниця Вінницької області... За допомоги депутата Верховної Ради від свого округу товариша Строкача хлопця зарахували до Московської прикордонної школи зв’язку. У 1940 році провели прискорений випуск і Брайко потрапив на Західну Україну в місто Броди командиром взводу зв’язку мотострілецького полку військ НКВС...”

Марія Овсіївна згадує цікавий епізод:”Як Петро був у відпустці вдома, а служив на кордоні з Польщею, то, від’їжджаючи, сказав Павлу, старшому братові:”Ось побачиш – через місяць війна буде”. І так і сталося – рівно через місяць. А вже як поїхав, ходили ми в Мельню до ворожбита – скільки й живу, такого чоловіка не бачила. Так він нам сказав, що є в мене два брати, імена на букву П починаються. І про Павла сказав, що мо’ більше й не побачимо (справді, старший брат Павло загинув), а другий і в огні не згорить. І скільки ж Петру довелося пережити, розказував, а вижив. Правду сказав той дід...”

Коли почалась війна, Брайка перевели до Києва. Потім була оборона столиці на річці Ірпінь, було оточення і був полон. З полону Петру з трьома бійцями вдалося втекти, і він потрапляє в партизанське з’єднання Ковпака. Там, згадує Марія Овсіївна, як перевіряли, за нього поручився Канавець (перший секретар Конотопського райкому). „І так потім дружили все життя, такими друзями були”.

І проходить Петро весь шлях партизанського рейду від Путивля до Карпат командиром полку. Коли партизани порівнялися з радянськими військами під Гродно, вони одержали наказ повернутися в тил до м.Луцька. Скоро Брайка викликали до Києва – йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У вересні 1944 року одержав звання майора. Після  розформування з’єднання і закінчення війни П. Брайко підвищує свою освіту у Військовій Академії.

Петро Овсійович оселяється в Москві, де живе й дотепер. Має сина й дочку. Не забуває Петро Овсійович рідного краю. Марія Овсіївна розповідає, що не було такого року, щоб брат не приїхав до Митченок, а то й двічі-тричі на рік, своїм „Москвичем”. І зараз постійно телефонує і до Марії Овсіївни, і до сусіда Миколи. Мріють і цього літа побачитися.

Що ж, дай Боже, як мовиться, адже рідна земля – це те вічне джерело, яке живить усіх, і героїв у тому числі. Бо ж усі вони перед нею однакові – її діти.