Якось у журналі „Музеї України”, що  потрапив до моїх рук випадково, прочитав, що в музеї Житомира зберігається картина В.Астаф’євої „Після грози. Маки”. Чи це не та Варвара, про яку розповідала мені покійна теща?

Але спочатку про неї – мою дорогу тещу  Євдокію Кузьмівну  та про те, який зв’язок між нею, художницею та Поросючкою. Так-так, тією самою, де зараз центральна районна лікарня.
Батько тещі Руденко Кузьма робив пасічником у пана Астаф’єва Леоніда. Пасіка розташовувалася в лісі, батька по-вуличному й називали Гайовенко.

Коли я був ще школярем, то дітям втлумачували, що поміщики – експлуататори, кровопивці, глитаї (і нам, школярам, також – ред.) А теща розказувала, що як хто працював, так пан і платив. Батько за свою роботу отримував достойний заробіток, бо крім догляду за бджілками, умів ще й теслярувати, столярувати, бондарувати. Згадувала, до речі, про надзвичайно цікавий спосіб збереження овочів. Робив батько такі маленькі діжечки – барильця, улітку в них закладали свіжі огірки, забивали, прикріпляли камінь і затоплювали у колодязях, а на Різдво витягували – і були всю зиму на столі свіжі огірки.

 

Так от, крім платні, пан наділив батькові одну десятину землі, задаром.  Розповідав же батько, що пан займався хліборобством –вирощував дуже гарний, як зараз кажуть, сортовий овес і за контрактом продавав для царської кавалерії.

І ось одного разу йшла моя майбутня теща, а тоді ще маленька дівчинка стежкою - несла обід у вузлику батькам у поле. А їй напроти йде красиво одягнена пані з розкладним стільчиком і валізкою. „Зупинила мене, розпитала: чия, куди йду. І попросила мене зачекати, постояти з вузликом, а сама сіла на той стільчик, відкрила валізку (не знала моя теща, що зветься та валізка етюдником) і почала малювати. Швидко намалювала, а тоді сказала: «Приходь у наш двір через 3-4 дні, покажу тобі, що я намалюю». І подякувала мені, що я вперше в житті почула. Віднесла я обід і розповіла батькам про зустріч. Вони не дозволили на панський двір йти. А двір цей і є Поросючка...”

Розпитував тещу, чому ж звалася та місцевість Поросючкою. Вона розповідала, що здавна за хорошу службу козаків наділяли землею. Поросючка – це був наділ козака  Кирила  Смаги, а за ним Стожку – Стожків хутір, Халимону – Халимонів хутір, Мовчану – Мовчанів хутір.

„Так чому ж Поросючка?” – питаю. „Та тут ціла історія. Багато вигадок про Івана Мазепу, але як розповідають старожили, гетьман не відібрав, а купив у Смаги хутір. Після Мазепи цими землями володіли різні пани, а останнім був Астаф`єв Леонід. Так от, у нього була ключниця ( як тепер завгосп) на ім`я Параска. Дуже сувора була, не давала дворовим красти з панського двору. А народ наш на вигадки, прізвиська щедрий. Тож і замість Парасочка стали звати Парасочка – „зла, як сучка”. Так і пішло селом „Парасючка”.

Щодо назви – хтозна, а от щодо Мазепи є історичні документи, що підтверджують: „Футоръ Парасючка И. Мазепа купил в казака Кирилла Смаги с мельницей и всеми угодьями...”
„Так а що ж, пішли до панського двору?”- питаю тещу.

„Так, портрет мій мені дуже сподобався, а ще пані за-пропонувала бути у неї наймичкою, батьки погодилися. Стала я в маєтку працювати. Було ще дві сестри у Варвари і брат Микола, вони його звали Кока, дуже любили, хоча він не їхньої матері. Здоровий, сильний був. Через будинок перекидав гирю пудову. Той будинок, що з панського двору перенесли у Бахмач-2 і тепер це клуб колгоспу ім.Щорса”, - згадувала теща.

Згадувала і Гната Гавриловича Яременка: „Знала його добре, він же з Казенщини. Приїздив часто до Варвари Леонідівни, хоча й був він молодший, вони дружили, бо ж навчалися разом у Петербурзькій академії мистецтв на художників. Потім Варвара Леонідівна переїхала в Київ і мене забрала. Усі три сестри жили в одному будинку, одна була піаністкою, друга співачкою, а брат виступав у цирку силачем і борцем. У 1917 році залишила я Астаф’євих – вийшла заміж за сусіда, який прийшов з війни георгієвським кавалером. А тут революції. То красні, то білі. Станція Бахмач близько, усі йдуть у село, усім треба їсти, коней годувати. Хто попросить, а хто сам бере. У поміщицьких будинках були то райком, то військкомат, то квартири для комісарів...”
 У 18-ому прибули в Бахмач три сестри Астаф’єви, поселилися в Гойденьковому саду. Бідні, завошивлені, голодні. Теща з села носила їм їжу, щоб врятувати від голодної смерті своїх панів, у яких наймитувала. Нікому не потрібні були ні картини їхні, ні музика та пісні. Невдовзі після бою під Крутами на квартиру до них зайшли муравйовці, побачили юнака, хотіли забрати з собою, підозрюючи, що він був у тому бою. Астаф’єва – лише одна з них була заміжньою – обій-няла сина, не відпускала, тоді матрос вихопив наган з кобури і застрелив юнака в обіймах матері.

Потім вони з’їхали, це й була остання тещина згадка про них.

А я поставив перед собою мету відшукати бодай щось про художницю. Мало, дуже мало про неї відомостей, але й те, що маємо на сьогодні, треба зберегти, як цінний крає-знавчий матеріал.
„Астафьева Варвара Леонидовна.

07.01.1864 – 01.02.1952гг. Черниговская губерния. Живописец и график. Вольнослушатель Академии Художеств с 1884 года. В 1900 году получила звание художника за картины „Цветущий уголок” и „Дождливые дни”. Экспонировала работы с 1891 года.” Згадуються її виставки і в радянські часи: у Київі – 1945 і 1946 роки, де її ім’я поряд з таким відомим, як Т.Яблонська, указується, що видано ілюстрований каталог.

Сам я й не бахмачанин, але навіть мені цікаво, тож можливо, хтось і продовжить пошуки і вони будуть удалішими, і додасться до культурної спадщини Бахмаччини ще одне ім’я – Варвари Леонідівни Астаф’євої.