Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Слід на землі (закінчення)

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
(Поетично-прозаїчний нарис про Міщенка Миколу Степановича)
 
(Закінчення. початок в №№ 14, 15)
 
... Їду уранці на роботу, зустрічаю бригадира, на очах сльози:

– Що трапилось, Гришо?

– Батька немає...

Не розумію:

– Чийого батька? – питаю.

– Нашого... Миколи Степановича... Раптово... Несправедливо... Вирвало... Кращі ідуть першими. По життю. І в обійми смерті. Незабаром за ним підуть головні спеціалісти: бригадир, економіст, бухгалтер, інженер-будівельник. Невже і там життя вирує? Невже і там будують? Затужить за батеньком донечка Алочка і не зможе пережити туги, і її домовиноньку поряд опустять.

... Пригадую, як опускали домовину Миколи Степановича (а довірили це головним спеціалістам) у мого чоловіка гребінець випав просто на домовину. І без того розтривожений, він сказав тоді: “Мабуть, і я піду за ним”. І пішов... Чоловіки теж бувають вірними. У дружбі. У роботі. У вічності. Жодної містики – закономірність.
 
Тільки трьох місяців не вистачило чудовій людині, щоб дожити до золотого ювілею, який так прагнув відзначити Микола Степанович.

Відзначили без нього. Правління колгоспу зі всіма спеціалістами, з Бахмача ведучі спеціалісти на чолі з першим секретарем райкому Петренком М.Г., родина Міщенка. Теплі слова, спомини. Не витримало серце високої напруги, спалахнуло, як факел, залишило пам’ять. Згодом у газеті “Сельская жизнь” генерал Конотопської дивізії Макаров Альберт Михайлович, близький товариш Миколи Степановича напише: “Когда я служил на Украине, у меня был хороший друг Мищенко Мыкола Степанович, председатель колхоза им. Орджоникидзе Бахмачского района. Он мой ровесник. Вот только до сегодняшнего дня не дожил – сгорел в работе. Сердце не выдержало. Однажды я его спросил: “Мыкола, какую тебе помощь оказать, чтобы в колхозе все было нормально?” Он мне ответил: “Очень хотелось бы, чтобы ко мне в село никто не ездил и не звонил, а продукцию мы и сами произведем”. Так вот, первая помощь – это не мешать крестьянину заниматься своим делом”.

Дружина Миколи Степановича згадує: “Скільки було перевіряючих, скільки “зверху” давали вказівок,  не завжди обґрунтованих і правильних, Микола Степанович сприймав це дуже болісно, бо своє господарство він знав дуже добре, мав кваліфікованих спеціалістів-практиків, які розуміли,  що і де сіяти, коли збирати, коли трудівникам віддавати зароблене, скільки здати державі...

Господь забрав його на небеса у розквіті таланту як керівника. Але допоміг йому зробити дуже багато. У нічному небі світить його зірка. Для нас – дружини, доньки, зятя, внуків і близьких – він живий і житиме вічно”.

Замість післямови.

Коли я спілкувалася з Ніною Іванівною Міщенко, вона обмовилась, що чоловік її володів даром від Бога даним. В цьому я переконалась, переписуючи начисто нарис про його життя і діяльність. Переписувала уважно, старанно і раптом, ставлячи останню крапку, зрозуміла, що рядочки, гіркі рядочки про долю садочка немов розчинились у часі – їх я не написала. Мабуть, він не хотів таких сумних рядків. Та я напишу для живих. Щоби така трагедія не повторилась. Та й неповною буде розповідь про нього без дитячого садочка. Заплющити очі на це я не можу.

Одне з найулюбленіших дітищ Миколи Степановича – дитячий садочок. Ошатна красива двоповерхова будівля. Було, усередину зайдеш – ніби в казку потрапиш, наче в оазис:  тепло, зелено, затишно. Здавалось, так буде завжди. А нині... Сто бомб бездушних вцілило в будівлю, сто бомб байдужості...

-Люди!..- стогнали у розпачі сосни,
-Люди,не руште - святе це, не можна.
Не смійте вбивати дитинство,
Воно наче сонце, як пісня.
Важко дерева стогнали,
Як казку казок розпинали.
А люди неначе поглухли,
Як світло у хатах потухло.
З дитинства жорстоко глумились:
Нищили, гидили, били.

Серце від болю стикається, коли цю руїну минаєш. Печерний вік, душа із дерева не злізла...

Хто посмів поглумитися над цнотливістю,
Хто розгромив дитинство?!
Хто взяв за горло пісню колискову?!
Хто познущався над Храмом Любові?!
Вам же не проститься, варвари...

Є люди, які тицяють пальцем у спину деяким керівникам: вони винуваті, мовляв. Та чи це справді так? Подивімось на себе, шановна громадо. У кожного із нас була хата скраю, коли дитсадок розбирали, коли нищили, здавалось, незнищенне. Винні перш за все ми самі своєю бездушністю, байдужістю, безвідповідальністю. Дехто навіть руку приклав до того, вже мертвого капіталу. Чи ж не обпекло вам душу і правицю, коли на святе зазіхали?!

Ніхто не бачив? Неправда.
 


Господь бачить все. Господь судитиме. Усім воздасться за ділами їхніми. А хто використав хоча б одну кахлю, покайтесь, бо не буде вам щастя.

На чужому нещасті свого щастя не побудуєш. На чужому нещасті...

Над садочком хмара плаче,
А садочку плакати нічим:
Усі очі вибиті!

Всі до одного. А сліпці собі ходять, ходять. А хмаронька плаче, знай, плаче. Відвернувся Микола Степанович від такого жаху, гірко заплакав та й застиг навіки в бронзі і в граніті.

Шумить життя зеленими соснами.
Видзвонює трава вранішніми росами,
Сміється весняно гомінка дітвора,
Що несе квіти до підніжжя пам`ятника:
- Миколо Степановичу, дякуєм
За школу чудову, за троянди,
що ви привезли для нас,
а їх розікрали односельці-варвари,
Не всі варвари, лише ті, що крали.
Ми не будемо красти,
Ми не з того часу,
Ми будівничими станемо,
Миколо Степановичу,
Ми продовжимо ваш славний шлях,
Обравши наймирнішу професію будівничого.
Схилились голівки над могилкою;
В задумі мовчать юні сини і дочки.
Слухає їхні серця пам`ятник,
Слухає білочка, слухають сосни.
...Проїжджаю повз світлу могилочку:
Дай-но зайду на хвилинку,
Може, Микола Степанович
Щось мені тихо розкаже.
Сосни над ним співають-
Море зелене грає,
Дивиться красень із бронзи,
Чую: говорить, говорить...

 
*** 

Його ховали восени
Молодого, красивого.
Лелеки душу понесли
У казку сивую.
Жорстока, підла,
Нагла смерть
Не церемонилась.
Життя пустила під укіс -
Щасливу доленьку
Дружина птахою над ним
Згорнула крилонька:
- О любий! Рідний! Золотий...
О мій ти миленький...
Тужили важко так сади,
Уся родинонька:
- Куди від нас ти,
О куди, ясна годинонько!..
Без тебе як у світі жить
Тепер ми будемо,
Тебе, коханий, дорогий, ми
Не забудемо...
Душа з душею розмовля,
Шука розрадоньки,
А журавлі у синю даль
Забрали правдоньку.
Коли в могилку домовину
Впускали бережно,
Альти від болю заридали,
Труба і стежечка.
І барабан у груди бив -
У саме серденько.
Упала грудочка землі -
Уже не вернеться...
...До тями пісня привела,
Її оркестр без слів співав:
«Умру ли я, и над могилою
Гори-гори, моя звезда,
Ты у меня одна - заветная,
Другой не будет никогда».

 
Тетяна Федорова, с. Курінь 

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове