Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Батько українського театру - Марко Кропивницький

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Якось згадалися далекі вже студентські роки. Харків. Знаменитий гуртожиток „Гігант” у кінці Пушкінської вулиці і досить запущене кладовище навпроти нього, де ми любили в тінис-тих хащах бузку гризти граніт науки, тобто готуватися до чергових заліків чи екзаменів. Спокійно, ніхто не заважає, а до того ж нудний процес того „гризіння” можна урізноманітнити екскурсіями по кладовищу. А подивитись  було що, адже там знайшло останній притулок багато видатних людей – могили і надгробки на них з цікавими епітафіями народних комісарів і письменників, льотчиків і народних артистів та багатьох інших , чиї імена гриміли в 20-30-х рр. ХХ століття по всій республіці. До 1934 року Харків був столицею УРСР, то ж і ввібрав у себе весь інтелект нації. Поблизу церкви, Святоіоанноусікновенного храму,  збудованої ще до революції в 1845-1857рр., з лівого боку від входу стояв пам’ятник корифею українського театру Маркові Кропивницькому. Чудовий, скажу вам, пам’ятник, з тих, які хочеться побачити ще і ще раз...
 
Кладовище  в середині 50-х років минулого століття, здається, ще було діючим. Пригадується надзвичайна подія в університеті. Як і в будь-якому вищому навчальному закладі Союзу, була там і військова кафедра. Одного чудового сонячного дня студенти біологічного факультету відправились на полігон за містом для проведення навчальних стрільб.  У якийсь момент насунула чорна хмара, починався дощ із грозою. Поблизу був сарай - і студенти сховались у ньому, поставивши гвинтівки в „козли”,  і усілись, з цигарками в зубах, навколо них. І раптом  страшний тріск, розряд попадає в ту піраміду - і восьми молодих людей як не було! Похорон відбувся наступного дня. Ховали спочатку чомусь тільки чотирьох. Попрощатись прийшли тисячі людей. Траурна процесія розтяглася від приміщення факультету через Сумську і до згаданого цвинтаря. Як і де поховали решту, ми тоді так і не взнали.

І ось через багато років, 1978–го, був у Харкові, у педагогічному інституті  ім. Г.Сковороди на кількамісячних курсах підвищення кваліфікації. Природно, що захотілось відвідати і ті місця, де минули не гірші роки мого життя. Пішов і на Пушкінську. І був вражений побаченим. Гуртожитки були на місці. А от цвинтар... Надгробки зруйновані, видно сліди роботи бульдозерів. У кількох місцях піднімалися височенні купи будівельного матеріалу. На пам’ятниках  М.Кропивницькому та генерал-полковнику Червоної Армії Засихіну Г.С. червоною олійною фарбою  навскоси  великими нерівними літерами з патьоками фарби було написано: „Не снимать”. Став з`ясовувати, у чому справа. Виявляється, міська рада на місці того цвинтаря вирішила розбити комсомольський парк.

Кілька років тому знову був у Харкові. І знову попрямував на Пушкінську. Уже давно почив у Бозі Радянський Союз, а на місці цвинтаря ні цвинтаря, ні парку. Залишки щебню ще зберігались. Кажуть, що тепер на тому місці функціонує Молодіжний парк. Ось так ми бережемо  пам’ять про  своїх людей! Ждемо Вашингтона...

Але повернемося до пам’ятника, який  навіть у ті безбожні, аморальні часи не посміли зняти чи знищити. Стоїть той пам’ятник і сьогодні на тому ж самому місці, де  був поставлений після смерті Марка Лукича. Приходять до нього люди, поминають... Поминають тепер, шанували і за життя. У 1896 році громадськість відзначала двадцятиліття його сценічної діяльності. Палкий шанувальник його таланту  Ілля Юхимович Рєпін з цієї нагоди створив символічну віньєтку, на якій було зображено човен, який заливають грізні хвилі розбурханого моря.. Гребці-запорожці ледве видніються серед піни й бризок дев’ятого валу. Але отаман не розгубився, він твердо стоїть на ногах і міцно тримає стерно. У його постаті чітко можна пізнати М.Кропивницького. Великих художника й драматурга  об’єднували тісні товариські стосунки. Не було випадку, щоб І.Рєпін під час гастролей української трупи в Петербурзі пропустив її вистави, не поспілкувався із земляками.

Отже, Марко Лукич Кропивницький.

Народився Марко 22 травня 1840 року на півдні України в селі Бежбайраки (тепер це село Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської області) у досить інтелігентній, освіченій родині – батько працював управителем поміщицького маєтку. Та ось біда – дружив із зеленим змієм, у сім’ї „наводив порядок”. Звичайно ж,  з дружиною не порозумівся - і вона втекла від нього, залишила батька-п’яницю з малим сином. Позбавлений материнської ласки хлопчик ріс самотнім, зазнаючи часто і холоду, і голоду, змушений був навіть наймитувати в пошуках кусня хліба. Сирітська, при живих батьках, доля  якось занесла хлопчика на пересильний пункт, де читав Псалтир над померлими каторжанами, згодом працював козачком . Тяжка і трагічна життєва повість вразливої, спостережливої і талановитої людини. Згадуючи ті роки, згодом писав: „Лише з уст простого народу, кріпацтва доносилось до мого слуху співчуття. Ось де основи розвитку мого серця, чулого до чужого горя...”

Початкову освіту здобув у школі своєї бабусі Уляни Дубровинської, а потім навчався в Бобринецькому повітовому училищі. Ще в перші роки навчання талановитий хлопчик добре оволодів розмовними польською, французькою і німецькою мовами. У Бобринці зустрічає Марко  рідну маму, яка з любов’ю та ентузіазмом навчає його гри на фортепіано, скрипці, гуслях, ставить голос, розучує із сином вокальні партії. Інший його родич, дядько Микола, захоплювався художньою самодіяльністю і залучив до участі у своїх аматорських виставах і небожа.

У 1856 році шістнадцятилітній Марко успішно закінчує училище і їде до Києва. Після гімназії вільним слухачем іде до Київського університету святого Володимира. У ці роки тут навчалися М.Лисенко, М.Старицький, Т.Рильський (батько М.Т.Рильського), М.Драгоманов та інші обдаровані молоді люди, зна-йомі і з нелегальною літературою різних напрямів, і з громадською діяльністю. У їх середовищі Марко знайшов споріднені душі, з ентузіазмом бере участь в аматорських виставах, відбувається перша проба пера. Сталося це після відвідання театру, де саме виступала знаменита в ті часи актриса Фабіанська. Її гра в ролі хлопчика справила на Марка таке сильне враження: „... ходив скільки день як непритомний, як очманілий і ніяка наука не лізла мені в голову. Вночі, коли товариш засинав, я світив свічку, сідав біля вікна і сочиняв мелодраму на українській мові”. Називалась та мелодрама „Микита Старостенко, або не зчуєшся, як лихо спобіжить”. Ось так у 1862 році розпочав він свою літературну діяльність. Звичайно, ніхто її не ставив, та з часом, набувши досвіду, автор п`єсу переробив,  знаємо ми її уже під новою назвою „Дай серцю волю, заведе в неволю”.

Закінчити університет М.Кропивницький з різних причин не зміг, проте завдяки самоосвіті став однією з найосвіченіших особистостей свого часу в гуманітарній сфері, глибоким знавцем української, російської і європейської літератури, історії рідної землі. Із часом потрапляє під пильне око поліції і до кінця своїх днів перебуває в списку неблагонадійних. Жити треба було з чогось - і Марко Лукич працює на різних дрібних посадах у Бобринці , де поселяється, переїхавши з Києва, однак суттю його життя стає театр і література. Як і в університеті, бере участь у діяльності місцевого аматорського гуртка, тут близько знайомиться і сходиться з І.Тобілевичем, майбутнім сподвижником по професійному українському театру корифеїв. Гуртківці ставлять п’єси І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, В.Дмитренка, М.Гоголя та інших авторів. У ці ж роки  в навколишніх селах збирає українські народні пісні.

(ДАЛІ БУДЕ)
 
Б.Киричок, краєзнавець
 
 

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове