1907 року М.Заньковецька і М.Садовський створюють у Києві перший стаціонарний український професійний театр. У цьому театрі зберігалися і розвивалися реалістичні принципи акторської та режисерської майстерності, велика увага приділялася музичному та художньому оформленню вистав.

На початку ХХ століття дійсним членом одеської „Просвіти” був приват-доцент місцевого університету В.Ф.Лазурський, дружина якого Наталя Михайлівна (дівоче прізвище Богомолець), з юних літ тяглася до театру і десь ще чотирнадцятирічною дівчиною побачила на одеській сцені М.Заньковецьку і на все своє подальше життя взяла її за зразок митця, а та в свою чергу тримала її під своєю опікою, допомагаючи оволодіти сценічними секретами. Неодноразово обидві жінки були зайняті в одному спектаклі. Наприклад, в „Лимерівні” Марія Костянтинівна грала Наталку, а Н.Лазурська – Марусю. Ще в ті часи Наталя Михайлівна почала писати біографію великої артистки, але з незалежних від неї причин опублікувати її не змогла. Опубліковано було її тільки в 1961 році. Утім М.Заньковецька змогла прочитати її в рукопису і оцінила працю словами: „Найправильніша моя біографія... Тільки в ній знайдуть про мене правду”. Наталя Михайлівна, до речі, є родичкою знаменитого в наші дні професора медицини, співачки і громадського діяча Ольги Богомолець. Як бачимо, гени таланту тут чітко прослідковуються в кількох поколіннях Богомольців.

 

Марія Костянтинівна була справді неперевершеним майстром художнього перевтілення в сценічний образ. Глядачі жили з актрисою одними почуттями, одним болем і однією радістю, із захопленням аплодуючи або ж і витираючи сльози співчуття, дивлячись на її горе. Відомий випадок, коли великий російський письменник Лев Миколайович Толстой  піднявся на сцену після вистави „Наймичка” за п’єсою І.Карпенка-Карого і попросив подарувати йому хустинку, якою вона під час спектаклю витирала справжні сльози. Письменник беріг її як дорогоцінну реліквію все життя, і тепер ця хустинка зберігається в московському музеї Л.Толстого.

Заньковецька з однаковою майстерністю виступала і в драматичних, і в музичних виставах, створюючи на сцені яскраві комедійні, драматичні та трагедійні образи. Саме тому Марія Костянтинівна була провідною актрисою найвидатніших українських театральних колективів:М.Кропивницького, М.Садовського, М.Старицького, І.Карпенка-Карого. Гастролювала по містах і селах України, Росії, Грузії, Азербайджану. У 1910-1923 роках знімалася в кіно.

Серед її найбільш вдалих ролей: Наталка і Терпелиха в п’єсі І.П.Котляревського „Наталка Полтавка”, Галя в „Назарі Стодолі” Т.Г.Шевченка, Олена і Зінька в п’єсах М.Л.Кропивницького „Глитай, або ж Павук” та „Дві сім’ї”, Харитина і Софія в п’єсах „Наймичка” і „Безталанна” І.Карпенка-Карого та багато інших. Останній раз велика актриса піднялася на сцену 15 грудня 1922 року.

Героїні М.Заньковецької не тільки оплакують свою нещасну долю, а й викривають соціальну несправедливість, протестують. Маючи на увазі саме цей бік творчості великої актриси, Ілля Рєпін писав: „Коли б можна було кинути все, щоб відобразити на полотнах сценічні образи М.К.Заньковецької, вийшла б найдорогоцінніша галерея, присвячена жінці з народу, яка закута в кайдани громадського і сімейного рабства і вимагає права на вільне духовне життя, на людську радість”. А відомий столичний театрал О.Суворін, далеко не дружній до української культури, писав: „Ніколи нічого подібного я не бачив на сцені. Цього не можна описати... Іншої такої артистки я ніколи не бачив”.

Численні спроби переманити геніальну актрису до столичних театрів натикались на її твердий і рішучий опір. Уже згодом, 1921 року вона написала про це в своїй автобіографії так: „Незважаючи на всі намагання залишити мене на імператорській сцені, не дивлячись на всі корисні запропонування і надзвичайні ставки, яких до того часу ніхто майже не одержував, незважаючи на високе положення  російського театру, незважаючи на все це,  я залишилась на своїй милій, хоч і тоді зовсім бідній і репертуаром, і положенням, і ставленням до неї з боку уряду українській сцені, на якій працюю і до цього часу”. (Боже, де такі патріоти зараз, коли ледь вибившись у перо на своїй Україні, летом летять до Москви і далі – у „зірки”! – ред.)

Останні роки життя великої актриси не були щасливими. Микола Карпович Садовський у сімейному житті не відзначався високою мораллю. Після падіння Української Народної Республіки в 1921-1926 роках жив в еміграції, в Ужгороді і Празі. Повернувся з еміграції на Батьківщину та в театр, а до Марії не прийшов. Любив жінок. А хто їх не любить? Як там: „Солдат, дівчат любиш? – Люблю! – А вони тебе? – І я їх!” А Микола Карпович справді був воїном. З початком російсько-турецької війни 1877-78 рр. пішов в армію, як офіцер брав участь в обороні Шипки (Болгарія). Не випадково ж сказано: „Не судіть...”
Зраджував дружину, наносячи їй тяжкі душевні рани. Підводило і здоров’я літню вже жінку:  через численні хвороби (безнадійно хвора на сухоти, майже втратила зір) не могла виступати в театрі. А чого варті були для тонкої і вразливої натури страждання рідного народу: громадянська війна, насильницька колективізація, голодомор 1933 року? Все те відбувалося на її очах.

Про її тодішній стан красномовно говорить рідкісний знімок у Київському музеї славетної артистки, про який один спостережливий автор написав: „ …сива, у картатій кофтині, а в очах, великих, на пів-обличчя, стільки страждання, горя, суму, що й не вимовити!”. Майже постійно жила в столиці, у тому будиночку, де тепер розташований її музей. Та нудьгувати не доводилось: частими гостями були давні друзі, студенти, численні шанувальники її таланту. Одним із таких бажаних і шанованих гостей був молодий Іван Козловський, майбутня зірка української і всесоюзної оперної сцени. Будучи в гостях, Іван Семенович годинами співав спеціально для Марії Костянтинівни. 7 лютого 1933 року помер Микола Садовський. Хвора актриса прийшла на похорон, як висловився один сучасник: „Стояла, прощалась... і прощала”.

Померла Марія Костянтинівна Заньковецька 4 жовтня 1934 року, похована в Києві.

Ніколи артистка не забувала і центр своєї малої батьківщини - м.Ніжин. Тут у неї був власний одноповерховий, критий соломою будинок. У ньому актриса мешкала час від часу в 1904-1919 рр., брала участь, як режисер, а інколи і як актриса в аматорських драматичних спектаклях. Провела тут тривожні осінь 1917-го та зиму 1918 року. Саме в цей час захворіла і померла її мати, захворіла запаленням легенів і сама актриса. Організувала в Ніжині в ці тривожні часи і народний театр, в якому дебютували молоді талановиті актори: Б.Романицький, Г.Садовський та інші. Останній раз була вона в Ніжині 1919 року. На цьому будинку (вул. Заньковецької, №11) 1960 року встановлено мармурову меморіальну дошку. На цій садибі знаходиться також пам’ятка природи - більш як двохсотлітній дуб, який носить ім’я М.Заньковецької.

На батьківщині актриси, у селі Заньки в 1984 році встановлено пам’ятник: бюст на квадратному постаменті, загальною висотою 3 метри, скульптор – Ю.Станецький. Є музей славетної артистки і в столиці України – Києві. Її ім’я носять вулиці в Ніжині, Чернігові. У 1922 році до 40-річчя сценічної діяльності актриси їй першій в Україні було присвоєно звання народної артистки республіки, а на базі організованого нею разом з П.К.Саксаганським народного театру того ж року було створено в Києві драматичний театр ім. М.Заньковецької. Театр у 1944 році був переведений до Львова і став одним з провідних театральних колективів міста Лева під іменем „Львівський академічний український драматичний театр імені М.К.Заньковецької”. Національний банк України в 2004 році випустив пам’ятну монету номіналом 2 гривні „Марія Заньковецька”.

Від ред. І наш Бахмач ушанував пам’ять славетної землячки: віднедавна одна з його вулиць перейменована на її честь.