Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Він не став президентом України - він став національним героєм

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
«Часи змінюються, інколи залишаєшся майже один. У мене таке було. Але все одно вірю, що чиню правильно. Не будемо говорити високі слова про ідею, відповідальність тощо. Ти вирішив, що так, а не інакше потрібно діяти. Віриш у свою дорогу? Іди й не звертай...”

ЧОРНОВІЛ В’ЯЧЕСЛАВ МАКСИМОВИЧ народився  24.12.1937 (за документами - 1 січня 1938) у    с. Єрки Звенигородського р-ну Черкаської області  в родині сільських учителів. У 1955 закінчив Вільхівецьку середню школу з золотою медаллю і вступив до Київського університету на факультет журналістики. Закінчив його з відзнакою в 1960. Ще в університеті мав неприємності за свої погляди, з чим пов’язана майже річна перерва в навчанні в 1958. Три роки працював редактором молодіжних передач на Львівській студії телебачення. У травні 1963 переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Склав кандидатські екзамени, пройшов по конкурсу в аспірантуру Київського педінституту, але не був допущений до навчання з політичних мотивів. Деякий час працював на будівництві Київської ГЕС, потім завідував відділом у ґазеті „Молода гвардія“. Розповсюджував літературу самвидаву. Разом з І.Cвітличним, І.Дзюбою, Є.Сверстюком, А. Горською та ін. з 1963 був активним учасником руху шістдесятників, співавтором і розповсюджувачем самвидаву, організатором і учасником багатьох акцій.

4 вересня 1965 р. виступив у кінотеатрі „Україна“ на прем’єрі фільму „Тіні забутих предків“ з протестом проти арештів української інтеліґенції. Його звільняють з роботи, розпочинаються обшуки, допити. У квітні 1966 на закритому політичному процесі у Львові відмовився давати покази проти М. і Б. Горинів і назвав злочинцями прокурора та суддів, за що його звільнили з редакції республіканської ґазети „Друг читача“.
У 1967 уклав документальну збірку „Лихо з розуму (Портрети двадцяти „злочинців“)“ - матеріали про репресованих у 1965 шістдесятників. Книги вийшли за кордоном. Чорноволу присуджують міжнародну журналістську премію (Великобританія).  А на батьківщині заарештовують за звинуваченням у „поширенні наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад“.

За «антирадянську пропаганду» відбуває покарання у 1967–1969, 1972–1979, 1980–1988 роках у таборах суворого режиму та на засланні.

1985 року В’ячеслав Чорновіл повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром. Відновив активну політичну діяльність. Восени 1988 року разом з М. Горинем дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. Чорновіл і Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж звільнений з роботи з політичних мотивів.

Улітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання «Українського вісника”, редактором та автором якого був протягом двох років. Ініціював створення Української гельсінської спілки (УГС), був її співголовою, а також співавтором програмних документів. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. Від часу створення (8—10 вересня 1989 р.) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня — голова НРУ.

У березні 1990 року був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Він був одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради — Народної Ради.

З квітня 1990 р. до квітня 1992 р. — голова Львівської облради та облвиконкому. Восени 1991 року В’ячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%).

25 березня 1999 року В’ЯЧЕСЛАВ МАКСИМОВИЧ ЧОРНОВІЛ загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе Бориспіль–Золотоноша, його авто врізалося в КамАЗ із причепом. Соратники стверджують, що це було вбивство. 12 років тягнеться розслідування.

На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест. Поховано видатного українського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища. 2000 року присвоєно звання Героя України.

Але можна сказати – він став ним ще за життя: українська незалежність і В’ячеслав Чорновол – це синоніми.

Спогади рідних

Третя дружина В’ячеслава Чорновола 71-річна Атена Пашко мешкає у двокімнатній квартирі на столичній вул. Франка зі своїм (спільних дітей у них не було) онуком Василем, 24 роки. Від першого шлюбу Атена Василівна має доньку 53-річну Ірину Волицьку. Вона — режисер власного ”Театру в кошику” у Львові.

— Ірі В’ячеслав подарував свою квартиру у Львові. Йому як депутату тоді дали в Києві тимчасове житло на Панаса Мирного. Усі депутати одразу приватизували помешкання, а В’ячеслав — ні. Коли його вбили, мер Олександр Омельченко запропонував мені поміняти квартиру. Це було дуже людяно з його боку. У тому помешканні я більше жити не могла. Там все нагадувало про Славка... Не можу забути, як В’ячеслав посивів за одну ніч. Це було 1999-го. Я прокинулася, бачу: сидить на краю ліжка, схопився за голову. Тоді йому було дійсно дуже важко. Наступного ранку він прокинувся зовсім сивий. Дуже нервував через розкол Руху.

Перед аварією подзвонив мені о 22.30, за годину до загибелі. Сказав, що вже в Черкасах, через годину буде вдома, разом повечеряємо. Рівно о 23.30 його не стало. Я в той час сиділа на кухні й читала спогади Ірини Жиленко. Відчула наче протяг. Подумала, що онук Василько відчинив кватирку. Перевірила: все закрито. Напевно, то була його душа або та енергія, яка тягнула додому...Коли взялася прати речі В’ячеслава після аварії, вони були в крові й піску. Поклала в воду, коли раптом вся ванна заповнилася кров’ю. Мені стало дуже погано. Обперлася об стіну, щоб не впасти. Це була В’ячеславова кров. Ми ті речі перенесли в музей. Може, не треба було відпирати кров, щоб це було як докір чи правда.
 
Вулиця Чорновола раніше була вулицею Леніна

— В’ячеслав повертався в рідне село навіть у відпустку із заслання. До Львова його не пускали. Одного разу приїхав на тиждень, коли в матері стався інсульт. Характером і зовні був схожий на маму. Коли постаршав, став схожим і на тата. Жодного нецензурного слова не сказав, — розповідає Валентина Чорновіл, сестра В’ячеслава Максимовича. Хату під музей у рідному селі вона передала державі 2001-го. Сама проводить екскурсії у столичному кабінеті-музеї Чорновола на вул. Гончара, 33.

— До 65-річчя з дня народження В’ячеслава іменем брата назвали якусь вулицю в полі. А після тривалих наполягань — моїх та Геннадія Удовенка (очолював Народний рух після смерті Чорновола) — біля музею повісили табличку ”вул. Чорновола”. Та більше таких табличок я не бачила, як і документації про перейменування. Офіційно це була вулиця Леніна.

За матеріалами Інтернет

Спогади бахмачан

Микола Федорович Козачок:

- Від нього віяло щось надзвичайно позитивне. Як і більшість демократично налаштованих людей у ті роки, з В’ячеславом Максимовичем я зустрічався часто, звісно, не на рівні особистого знайомства, а як голова районної організації РУХу – на всіх з’їздах, окрім першого, на обласних конференціях, приїздив він часто і в Батурин. Людина надзвичайно комунікабельна, він постійно був оточений людьми. Рухливий, ніколи довго не стояв на місці. Простий, не було ніякої пихи, попри широку відомість в Україні і той шлях, який пройшов в полі-тиці. Але він був не політиком, а патріотом. Він був Чорноволом. Не грав ролі. Хоча як людина універсальна, освічена, культурна, міг би талановито й зіграти – на сцені, думаю - так, але не в житті. Таке моє враження. Дуже доступної, простої, щирої людини, яка дійсно жила для України.

Віра Ананіївна Кашкар:

- Чорновіл був для нас як знамено, як сонце серед хмар. Він і був завжди усміхнений і здавалося, що ця усмішка призначена саме тобі, кожному. Ніколи не бачила його похмурим. Дуже просто одягнений, пам’ятаю куртку коричневу і завжди – вишиванка. Таким бачила у Києві не раз, таким бачила у Батурині. Завжди в оточенні людей, чоловіки підходять – тиснуть руку, а хтось із людей пожилих прихилився до плеча, як до рідного. Він просто випромінював доброту, радість і надію. Ні, навіть не надію, а впевненість – усе буде добре!

З Вірою Ананіївною говоримо телефоном і вона запитує про Чорновола чоловіка, з яким разом їздили тоді до Києва. І продовжує, чомусь іншим, наче стислим, голосом:

- Сказав, пам’ятаєш той день біля Софії? Такий дощ, просто злива, а люди ж стоять – які там зонтики, хіба що у плащиках, не відчувають – наче сонце від нього,Чорновола. І заплакав мій Євген Пилипович – пішов, не може більше говорити і мене розстроїв. У якому році? Не пам’ятаю, все згадується зараз як єдине ціле, наче дні, а не роки. Відпрацюєш – і на Київ, таке піднесення було,  коли ми висипалися, відпочивали – хтозна. А потім, після його вбивства в душі – нерозуміння і образа на тих, хто мусив би нести його знамено. Розбили - розпорошили  українську демократичну хвилю костенки, удовенки, тарасюки та їхні приспішники по областях, по районах, яким потрібні були крісла, а не Україна.

І хіба це не так й зараз? Усе-таки незамінимі є, подумала, позаздривши цим людям, які знали українську легенду - В’ячеслава  Чорновола.

Підготувала Н.Теплова

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове