Божа нагорода, або Алчевські-молодші

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Великі українці

Опубліковано: П'ятниця, 24 лютого 2012, 19:47

Продовжуємо розповідь про знамениту українську родину Алчевських. Імена ці довгий час були замовчувані, але від того не зміліли за своєю значимістю для нашої історії. Наш читач уже знайомий із батьками сімейства. Мати Христина Данилівна - видатна українська просвітителька, засновниця першої школи для дорослих (№3, «Порадник»). Пильні ідеологи в 1919 році закрили „буржуазний” навчальний заклад, та за часів незалежності в Україну повернулось її ім’я – його називають поряд із такою відомою подвижницею освітянської справи, як Надія Русова (також, до речі, нашою землячкою!).

Батько – Олексій Кирилович, талановитий підприємець, промисловець і банкір, засновник української металургії, ім’ям якого назване, на прохання жителів і колег-підприємців, місто Алчевськ (№№ 4-5, «Порадник»).

Бог подарував Христині й Олексію шестеро дітей, четверо синів і дві доньки. Сказав „подарував”, а краще було б - „нагородив”, бо такі діти були гордістю батьків за життя, не забувають про них і вдячні нащадки. Були це Дмитро, Григорій, Микола, Іван, Ганна та Христя. З неї і розпочнемо нашу розповідь про це прекрасне сузір’я талановитих людей.

Христя Олексіївна народилася 16 березня 1882 року в Харкові. Двадцятирічною їде в Париж і закінчує там учительські курси. Повернувшись на Батьківщину, працює вчителем у рідному місті. Тоді ж розпочинає й літературну діяльність. Уже в ранніх творах помітні настрої демократичної інтелігенції, яка засуджує соціальну нерівність та національний гніт.

1907 року виходить друком її перша поетична збірка „Туга за сонцем”. Нову постать в українській літературі помічає Іван Франко, позитивно оцінює пробу її пера, одночасно вказуючи на певну ідейну нечіткість, декларативність, „салонну” мову ряду віршів. У роки реакції Христина Олексіївна була близька до демократичного табору в українській літературі. З’являються нові збірки поезій : „Вишневий цвіт”,„Встань, сонце”, „Пробудження”, „Clematis”, драма „Луіза Мішель”. У збірці „Пробудження” вітала Лютневу революцію, сподіваючись, що вона приведе до відродження країни.

Багато перекладала з російської і французької літератур. Листувалася з І.Франком, Л. Українкою, О. Кобилянською, М. Павликом, В. Стефаником. У фондах відділу рукописів інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка Національної академії наук України зберігається і чекає на публі-кацію її величезна рукописна спадщина, близько 4 тисяч творів.

Видатна письменниця, педагог і перекладач Христя Олексіївна Алчевська померла 27 жовтня 1931 року в Харкові. Одна з вулиць м.Львова, уже після розпаду Союзу РСР, була названа її ім’ям. У 1982 році 100-річчя від дня народження знаної письменниці було внесено до переліку пам’ятних дат ЮНЕСКО.

Сестра Ганна, вийшовши заміж за відомого харківського архітектора Олексія Бекетова, весь вільний від сімейних турбот час допомагала матері, Христині Данилівні, в її подвижницькій діяльності на ниві освіти рідного народу.

Дмитро присвятив свій талант науці і став кандидатом природничих наук.

Микола, юрист, письменник і громадський діяч, під впливом матері, у школі якої працював кілька років, став відомим літературним критиком, брав активну участь у музичному житті Харкова. Був також імпресаріо свого знаменитого брата-співака Івана в його гастролях по Росії та за кордоном. Після 1917 року стає учителем української та російської мов у середній школі №96, а згодом викладачем латинської мови в юридичному інституті (тепер Юридична Академія ім. Я. Мудрого). Уклав підручник для дорослих, а згодом створив і перший буквар для дорослих українською мовою. У 1940 році написав спогади про актрису Є.Кадміну, але опублікувати не встиг - почалася війна. Написав також повість „Каміна” та автобіографічний роман, які також не опубліковані. Рукописи цих творів зберігаються в Центральному державному архіві-музеї в Києві. Помер 1942 року від виснаження в окупованому Харкові.

Григорій Олексійович (1866-1920) був популярним композитором, піаністом і педагогом. Закінчив Харківський університет та Московську консерваторію. Усе життя провів у Харкові. Мав приватний оркестр та створив кілька аматорських. Був автором симфонічної картини „Альоша Попович”, написаної під впливом С.Рахманінова, ряду романсів, теоретичних праць про вокальну техніку. Поклав на музику ряд поезій Т.Шевченка, Л. Українки та інших поетів. Брав участь у організації та проведенні шевченківських роковин у Москві в 1911 році в музично-драматичному гуртку „Кобзар”.

Іван Олексійович (1876-1917) навчався гри на скрипці у Харківському музичному училищі, а співу - у рідного брата Григорія. Згодом разом із ним постійно брав участь в домашніх вечорах-концертах, які організовували батьки та видатні діячі української культури. Закінчив природничий факультет Харківського університету, однак присвятив себе мистецтву. Дебютував на сцені Маріїнського театру в столиці імперії Санкт-Петербурзі партією індійського гостя в опері „Садко” М.Римського-Корсакова. Був солістом провідних театрів світу, його по праву називали „королем тенорів”. Співав у Великому і Маріїнському театрах. Виконував численні оперні партії, найвидатнішою сучасники вважали партію Германа із „Пікової дами” П.Чайковського. Часто гастролював великими містами Європи і мав великий успіх. У його репертуарі були твори М.Лисенка, Я.Степового, Г.Алчевського, народні пісні. Українська музика в його виконанні звучала не тільки на Батьківщині, а й скрізь за кордоном, де виступав видатний співак. За неповні 16 років перебування на сцені створив 55 оперних партій. Будучи багато обдарованою особистістю, проявив себе і як режисер: поставив у Одесі „Пікову даму” П.Чайковського. Заснував і був першим головою українського музично-драматичного товариства „Кобзар” у Москві. Вони в 1912 році, до 50-річчя від дня смерті Т.Г.Шевченка поставили на сцені Великого театру оперу М.Лисенка „Наталка Полтавка”, а в 1915 -„Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського. В обох Іван виконував тенорові партії. Брав участь в роботі товариства до кінця життя, поєднуючи виступи в концертах з читанням лекцій про українську музику.

Помер Іван Олексійович 27квітня 1917 року в Баку, похований на Батьківщині, у Харкові. 

У 1999 році в Харкові відбувся Перший міжнародний конкурс вокалістів ім. Івана Алчевського. Будемо сподіватись, що не останній...

Розпитував у людей, шукав у літературі, різних довідниках - чим же ми, земляки і спадкоємці цієї благородної родини, вшанували їхню подвижницьку працю. І нічого не знайшов. Втім в енциклопедичному довіднику „Черні-гівщина” є згадка про те, що Христина Данилівна народилась в Борзні. Не більше написано про неї і в академічній „Історії міст і сіл.Чернігівська область”. Так то ж згадали автори словника, а що ж славні борзненці? А нічого, чи то пам’яті, чи то розуму не вистачило. А он же сусіди, ніжинці, 2011 року, ювілейного для Христі Данилівни і актора Марка Бернеса, спорудили останньому пам’ятник, хоча діяльність співака, який народився в Ніжині, проходила далеко від цього міста і навіть України. Пишаються ніжинці своїм земляком!

Не гріх би було й у нас: у Бахмачі чи в Батурині, Дмитрівці, селах району -назвати якусь з вулиць або школу, дитячий садок ім’ям видатної просвітительки чи її доньки. Байдужі, ми ходимо вулицями, названими іменами людей, які навіть ніколи не були в Україні, або, ще гірше, були катами й ворогами її народу... Колеги-підприємці вшанували пам’ять Олексія Кириловича Алчевського, як сказано вище, ще в дореволюційні часи. Може, й нам прийшла пора це зробити? 

Б.Киричок, краєзнавець

• < Попередня
• Наступна >