Наш видатний земляк, громадський діяч, журналіст і поет-байкар Леонід Іванович Глібов народився 21 лютого (5 березня) 1827 року в селі Веселий Поділ тепер Семенівського району Полтавської губернії. Навчався в Ніжинському юридичному ліцеї, мешкав у будинку священика Ф.Бордоноса, батька своєї майбутньої дружини. Навчаючись в ліцеї, бере участь в студентських аматорських виставах, пише ліричні вірші й байки, які, починаючи з 1853 року, друкує в „Черниговских Губернских ведомостях”. Після закінчення ліцею працював учителем у селі Чорний Острів на Поділлі, а з 1858 року, переїхавши до Чернігова, викладав географію в чоловічій гімназії.

У Чернігові поселився на вулиці Шосейній, тепер це, після численних перейменувань, проспект Миру. Той будинок у роки війни був знищений. Зараз тут височіє меморіальний знак у вигляді брили з червоного граніту.

 

 

Був він учителем незвичайним і талановитим, завжди готовим поді-литися з іншими своїми знаннями, своїм баченням життя. Звідси йшла зацікавленість громадським життям. Був активним членом чернігівської «Громади» та одним із організаторів недільних шкіл для дорослих. Для цих шкіл Т.Г.Шевченко переслав до Чернігова, Києва, Полтави та інших міст значну частину десятитисячного тиражу „ Букваря южнорусского”, укладеного і виданого власним коштом. 

Колега на педагогічній ниві, С.Осовська, запросила Л.Глібова очолити аматорський гурток в її пансіонаті і не помилилась. Саме в цьому гуртку зіграла свою першу роль неповторна і геніальна дочка українського народу Марія Заньковецька, тоді ще Адасовська. Роботу в гімназії поєднував із виданням і редагуванням тижневика „ Черниговский листок”, який прожив лише 2 роки. У 1863р. за публікацію „неблагонадійних” матеріалів та зв’язок із окремими членами організації „Земля і воля” газету закрили, а Глібова звільнили не тільки з посади редактора, а й з гімназії.

І саме цього року вийшла його збірка «Байки Леоніда Глібова». Наказом попечителя Київського округу 500 примірників видання було спалено на книжковому складі як «вредное издание, которое не должно иметь места в народном училище». У цей же час Глібов пережив смерть улюбленої доньки Ліди. Сам захворів так, що ніхто й не сподівався на одужання, а коли одужав, майже втратив зір. Безробітний і хворий, він поїхав у Ніжин до батьків дружини, де мешкав два роки. Незабаром, Глібова спіткало ще одне горе — померла його дружина. І після всіх цих бід поет надовго замовк. Врешті йому дозволяють повернутися до Чернігова і тут уже до кінця життя він завідує земською друкарнею.

 

У ці ж роки молодий педагог подружився з О.Марковичом, І.Андрущенком, М.Кибальчичем, які справили певний вплив на його літературну та громадську діяльність. Двоє останніх були народовольцями і скінчили своє життя в північній столиці: І.Андрущенко, засуджений до 10-річної каторги, помер у казематі Петропавловської фортеці, а Миколу Кибальчича (до речі, уродженця м.Коропа) за участь у замаху на царя Олександра II стратили в тій же фортеці.

Перша поетична збірка віршів Л.Глібова „Стихотворения” (російською мовою) побачила світ у 1847 році в Полтаві. Його вірші та фейлетони з`являються на сторінках „Киевского телеграфа”, „Черниговской газеты”. Українською мовою почав писати в 50-х роках і це були ліричні вірші. Був він і зачинателем нового поетичного жанру: вірша –фейлетону.

А його вірші-роздуми:„Журба” („Стоїть гора високая”, покладений на музику М.Лисенком), „Пісня” („Летить голуб понад морем”), ще одна „Пісня” („Скажіть мені правду...”) - стали популярними, справді народними піснями і романсами. І сьогодні звучать вони на нашій землі. Спробував сили і в драматургії та прозі, висміюючи духовну злиденність чиновників та дрібного провінційного панства. Не менш відомим був Леонід Іванович і як дитячий письменник.

Та найбільшу славу принесли Леоніду Глібову байки. Багато подібних сюжетів зустрічаємо практично в усіх літературах європейських народів, мандрують вони по континенту ще з античних часів, від давньоіндійських і байок Езопа, Лафонтена та інших знаменитих авторів. Віддали данину цьому алегорично-епічному творові Г.Сковорода, Є.Гребінка, І.Крилов та багато інших письменників. Не встояв перед байкою і Л.Глібов.

Оті мандрівні сюжети байок він пов’язував із сучасністю в дусі ліберальної сатири, надаючи їм українське національне забарвлення, майстерно використовуючи народну мову. Усього він написав понад 100 байок, в яких виявив себе поетом-новатором, створюючи неповторні, справді українські твори. 80-90 роки ХIХ століття ознаменувались швидким розвитком капіталізму в імперії і появою нових, далеко не завжди добрих для людини явищ в суспільному житті. Зростає бюрократичний апарат і утиски з боку царських чиновників, рушиться суспільна мораль, мірилом людських відносин стають гроші. І все це знаходить відгук у творчості поета:„ Жаби”, „Лев на облаві”, „Скоробагатько”, „Муха і Бджола”та інші. (О, як все схоже – недаремно в наш час найпопулярніший жанр – сатира, і „Квартал” збирає аншлаги – ред.) Глібов урізноманітнює жанрові можливості байки, вводячи в неї елементи повісті, новели, казки, драми; уперше в нашій літературі створив пісенно-баладну байку. Він домігся утвердження байки як рівноправного, естетично важливого явища в системі жанрів української літератури того часу. Його байки відзначаються живою народною мовою і гумором, глибоким знанням життя і ліризмом.

У 1893 р. стан здоров’я Глібова значно погіршився. Зі спогадів друзів відомо, що з початку цього року він уже не виходив із дому, друкарнею керував через сина Олександра, твори ж продовжував писати під лінійку з лупою. За п’ять днів до смерті поет продиктував близькому приятелеві останню байку «Огонь і Гай», якій судилося стати своєрідним заповітом байкаря. Помер Леонід Іванович Глібов 10 листопада 1893 року в Чернігові. Поховали поета на знаменитих Болдиних горах біля Троїцько-Іллінського монастиря. Через п’ять років на могилі встановили обеліск із білого мармуру, із хрестом та портретом поета, з викарбуваними віршами Г.Сковороди. Комусь ті вірші, чи щось інше, не сподобались - і в 1939 році цей пам’ятник замінили новим. На прямокутному постаменті з сірого граніту встановили погруддя поета. Таким він залишається і в наші дні.

Пам’ять видатного українського поета, байкаря і громадського діяча живе і сьогодні в назвах вулиць, меморіальних дошках на будівлях, пов’язаних із його життям, в інших матеріальних об’єктах української історії. Вулиці його імені є в Чернігові, Ніжині, інших містах і селах Чернігівщини, у Полтаві. На батьківщині поета в селі Веселий Поділ у 1990 році встановлено пам’ятник великому землякові, роботи скульптора В.Степанова.