Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Першопроходець

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Якось, ще в радянські часи, перебуваючи в Ленінграді, побачив на одному з будинків меморіальну дошку, яка повідомляла, що в ньому проживав „русский писатель В.Т.Нарежный”. Судячи із прізвища, це була зустріч ще з одним непересічним земляком, чи скоріше з пам’яттю про нього, бо ж пересічним людям меморіальних дощок не встановлюють.


Втім, у житті буває всякого... У свій час був добре знайомий з учасником партизанського руху на Чернігівщині, родом із Семенівського району. Був він людиною в усіх відношеннях позитивною: доброю, товариською, толерантною, як часто говорять тепер. Та мав одну негативну рису, грішив марнослав’ям. Проявлялось воно у своєрідній любові до слави, до бажання повідомити всім про свої заслуги перед суспільством.


Працював він у ті часи вже в Дніпропетровську, на якомусь великому підприємстві, і кожного разу, приїжджаючи на свою малу батьківщину, привозив з собою і дарував школам, клубам, іншим установам меморіальні дошки, присвячені собі рідному. Давно вже немає ні того автора, ні тих меморіальних дощок...Це, так би мовити, етюд до швидкоплинності нашого життя. Трохи не так є із згаданим на початку нарису письменником.


Василь Трохимович Наріжний був справді видатною людиною, справжнім першопроходцем у літературі. Народився він 1780 року в містечку Устивиця Полтавського полку, втім, через три роки полковий устрій, як і сама Гетьманщина, були в 1783 році ліквідовані, і село стало складовою частиною Миргородського повіту Малоросійської губернії. Його батьки стали дворянами-однодвірцями. Широкому загалу більш відома суспільна категорія державних селян-однодвірців, про дворян-однодвірців у радянські часи навіть не згадували, а були ж і такі, особливо в Україні та на Кавказі. Ці дворяни мали у власності хату та невеликий земельний наділ. Як правило, особливо в Україні, мали вони козацьке походження. Були козацькі корені і в В.Наріжногою


Про початкову освіту В.Наріжного відомостей не збереглося. Проте, зважаючи, що в Гетьманщині було більше тисячі шкіл, тобто практично в кожному селі, то можливо, що він закінчив козацьку школу. З повідомлень численних мандрівників ми знаємо, що в козацькій державі більшість населення були письменними. Це вже згодом, під скіпетром білого царя, ситуація змінилася і письменних на кінець Х1Х століття залишилося десь 15%, а козацькі школи, як і знаменита Києво-Могилянська академія та колегіуми, зникли. Утім, можливо, що малий Василько початкову освіту, причому ґрунтовну, одержав вдома, що уже в 1792 році бачимо його учнем привілейованої гімназії при Московському університеті. Навчався він у тому університеті недовго, закінчив усього два курси. Через бідність мрію про вищу освіту довелось залишити...


Життя стало для нього суворою та надійною школою. На початку століття Василь Трохимович служить у канцелярії намісника правителя Кавказу, який незадовго до цього був приєднаний до імперії. Там він був вражений високомірністю колоніальної адміністрації та її зневагою до місцевого населення і його способу життя та справжньою дикістю звичаїв, що панували серед місцевої родової знаті. Згодом ці спостереження лягли в основу його роману „ Черный год или Горские князья”.


Не дивно, що сатирична спрямованість роману була холодно зустрінута „власть имущими” і роман було опубліковано тільки після смерті автора, у 1829 році. Освічена публіка, тобто головним чином дворянство і чиновництво, сприйняла роман з недовірою, зарахувавши його до „сатиричних творів, подібних до вольтерівських, чи подорожей Гулівера, чи багатьох інших, що заполонили в той час європейську літературу”.


З 1803 року і до кінця життя його біографія пов’язана з Санкт-Петербургом. На кусок хліба заробляв службою в Гірничій експедиції, у міністерствах внутрішніх справ та оборони. Кілька разів ішов у відставку, та відсутність засобів на існування знову повертала його на службу. Зрілі роки письменника припали на час наполеонівської навали, і він активно її відбивав, проявляючи мужність і героїзм, про що свідчать бойові ордени Святого Георгія, які прикрасили його груди.


Вів скромний, можна сказати, замкнутий спосіб життя. Участі в літературних угрупуваннях і гуртках не брав. З’являвся „на людях”, головним чином, тільки закінчивши новий твір. І все ж читачі його знали і любили. Досить сказати, що в 1822 році саме він став автором, книжок якого було продано найбільше.


Характерною рисою літератури тих часів є звернення і письменників, і читачів до історії, до героїчного минулого народів. Цю течію в літературі прийнято називати романтизмом, і В. Т. Наріжний став одним із перших письменників у Росії, що стали його прихильниками. Уже самі назви його творів говорили про це. Наприклад: „Рогволд”, „Бурсак”, „Дмитрий Самозванец”, чи незакінчений роман, до речі, про нашу Чернігівщину - „Гаркуша, малороссийский разбойник”.


Найбільш популярним і відомим його твором став роман „ Жильблаз или Похождения князя Гаврилы Симоновича Чистякова». Роман було написано в стилі авантюрного твору, що викликало незмінний інтерес до героя такого твору. Стиль цей є популярним і вчора, і сьогодні. Пам’ятаю, що ще в школі з величезною цікавістю читав роман французького письменника А.Лесажа „ Історія Жіль Бласа із Сантільяни”, написаного ще в 1715-1735рр. Шкода, що наш сучасник усе менше читає, ящик, тобто телевізор, не дає ні тих знань, ні того враження, що дає гарна книга.


Отже, батьківщиною письменника є Миргородський повіт, де, всього за 20 кілометрів від Устивиці, хоча і значно пізніше, народився Микола Васильович Гоголь. Та не місце народження обох письменників становить для нас інтерес, проблема значно складніша і не піддається переконливому поясненню. Мова йде про подібність ситуацій у творах двох земляків, ситуацій, описаних молодшим із них так, що порівнявши твори обох, сучасний читач обвинуватив би М. В. Гоголя в плагіаті і мав би для цього всі підстави. Ось кілька прикладів.


Читаючи знамениті „Мертві душі” М.В.Гоголя, без всякої напруги пригадуємо ситуації з „Жіль Бласа” А.Лесажа. Дуже багато спільних рис має „Повість про те, як посердились Іван Іванович з Іваном Никифоровичем” з романом В.Наріжного „Два Івани” Можна провести паралелі „Бурсак” – „Вій”, „Заморський принц” – „Ревізор”. Важко пояснити оце цитування Миколою Гоголем Василя Наріжного. Хай і далі цю проблему вирішують літературознавці. Кажуть, і ніхто цього не заперечує, що М. В. Гоголь був генієм, а генію прийнято багато що прощати...


Василь Трохимович Наріжний був першим романістом у великій російській літературі, і в той же час - він був талановитим і видатним сином України, про що нам, його землякам, гріх забувати. Більше того, ми з гордістю згадуємо його ім’я.


У В.Наріжного було двоє дітей: дочка Наталка та син Володимир, який став офіцером та викладав на батьківщині батька, у Полтавському кадетському корпусі. Помер В. Т. Наріжний 21 червня 1825 року в Петербурзі, могила до наших днів не збереглася.


На закінчення, кілька рядків про наше сьогодення. До 200-річчя від дня народження В. Наріжного в устивицькому краєзнавчому музеї було створено куточок письменника, куди відомий московський дослідник життя і творчості Наріжного В.Ф.Калмиков передав кілька документів та артефактів, у тому числі два ордени Святого Георгія. Музей той пограбовано, а згадані експонати зникли.


Сумна доля спіткала і встановлений у 1984 році пам’ятник В. Т. Наріжному. Місцеві вандали спочатку збили і украли бронзовий картуш з нього, а потім черга дійшла і до самого пам’ятника – його теж украли, розпиляли на частини і спробували здати на металобрухт. Злочинців оперативно знайшли, а пам’ятник відновлено практично в попередньому вигляді. Ось такі виродки виросли у тій же Устивиці. Чи буде там відтворено або створено музей видатного письменника - залишається великою проблемою. А вирішувати її, рано чи пізно, все ж таки доведеться.


Б.Киричок,
краєзнавець,
смт.Дмитрівка

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове