Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Адмірал. Народний герой…

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Словосполучення «народний герой», винесене в заголовок, має в сучасній українській мові кілька значень. Одне з них вживають, коли говорять про діяча загальнонаціонального масштабу, незалежно від його соціального статусу, інше є частиною найвищого державного звання, на зразок Герой Радянського Союзу, чи Герой України. У даному випадку йдеться про Народного героя Югославії, нашого земляка Г.М.Охріменка (1910-1996), першого з військових моряків Радянського Союзу, що носили це високе звання.


Прізвише це уперше зустрічаємо в списку козаків Бахмацької сотні Чернігівського полку, усім відомому Реєстрі Війська Запорізького, підписаного Богданом Хмельницьким 1649 року. Зв’язок поколінь триває. Ми читаємо про батька нашого героя, нащадка того Богдана, на давно обжитій нашій землі, повним георгіївським кавалером ще в роки Першої світової війни, тобто він мав таку ж рідкісну державну нагороду, як і його син Григорій Миколайович.


Народився Григорій Миколайович у Гайворонському хуторі Восьме Березня, навчався в місцевій початковій школі, семирічну школу закінчив у Дмитрівці (існує версія, що навчався і в Голінській школі). Потім перейшов на «самостійні хліби», відправившись на заробітки до приморських українських міст. Там недалеко було і до кораблів та початку довгого, сповненого труднощів, і, здавалось би, нездоланних перепон, життєвого шляху, який вів сільського хлопчину тільки вгору і вгору. Став він не просто адміралом, адміралів багато, а національним героєм.


Хутір той межує з лісом і, відправляючись туди по гриби, я залишав, як правило, автомашину біля батьківської хати адмірала, подовгу спілкуючись з його родичами. Другу світову капітан-лейтенант Г.Охріменко зустрів на посаді молодшого флагманського мінера Чорноморського флоту. В обложеному Севастополі спеціально освоїв за кілька днів професію водолаза, аби розкрити секрет німецької магніто-акустичної міни, про розсекречення якої фашисти, до речі, не знали до кінця війни. Про нього написані книжки, зняті кінофільми. У цьому нарисі ми розповімо про цей героїчний подвиг нашого земляка, згадаємо про знаменитий рейд по Дунаю. Побіжно зупинимось також на кількох побутових моментах, що супроводжують будь-яку людину все життя, і також характеризують його особистість.


Війна тривала не тільки на суші, морських просторах і повітрі, а і в наукових лабораторіях. З новим на той час досягненням німецької інженерної думки чорноморські моряки вперше зустрілись у Новоросійську у вересні 1941 року. Майже поряд з бортом бойового корабля, на дні бухти, виявили невідому їм донну міну. З величезною обережністю водолази припідняли її з допомогою понтона. Коли з нього була відпомпована вода і міна зависла у воді на тросі, катер відбуксирував її до Суджукської коси в безлюдне місце, а полуторка благополучно витягла її на берег.


До міни наблизились троє військових фахівців. У цей момент пролунав потужний вибух. Інженер Б.Дишневський та старший лейтенант С.Богачек загинули на місці, а капітан-лейтенант А.Малов, який знаходився трохи далі від міни, розглядаючи трос, пошкоджений при її транспортуванні на берег, був тяжко поранений. Про ці події і пригадав капітан-лейтенант Г.Охріменко, готуючись до роззброєння нової незнайомої і тому дуже небезпечної міни.


Усі спроби підірвати нові міни, скинуті німцями на фарватері, залишалися марними. І ось тоді, отримавши дозвіл командуючого флотом особисто підняти і роззброїти міну, у Г.Охріменка виникла думка, що нова міна має якісь невідомі засоби захисту від магнітних полів. Такими засобами могли бути акустичні. Перша зустріч із міною, звичайно, під водою, ледве не стала для Охріменка і останньою. У момент, коли він її оглядав, поблизу розірвався снаряд. Григорій, зазнавши важкої травми і майже втративши свідомість, з трудом був піднятий товаришами на поверхню, де з’ясувалось, що їхній водолазний бот потрапив під обстріл ворожої артилерії. Довелось втікати з-під вогню.


Наступного дня, рано-вранці, Охріменко знову спустився на дно. Ось і небезпечна незнайомка! Офіцер обійшов її з усіх боків, обслідував дотиками рук. Виникла спокуса негайно відкрити горловину, де знаходиться інерційний запал і детонатор та видалити їх. Та це була тільки спокуса. Треба ж було з допомогою мастики зробити зліпки з горловини, болтів та гайок. Того під руками не було і довелося підніматись на поверхню.


І ось уже третя зустріч з незнайомкою. Цього разу Охріменко мав на озброєнні ключі, виготовлені за знятими напередодні зліпками з немагнітних матеріалів. У напівтемряві знаходить у каламутній воді горловину міни – тут знаходиться інерційний запал. Обережно робить ключем півоберту, і повільно інерційний запал вийшов із свого гнізда. Обережно намацавши його, спробував витягти його із гнізда, але зробити це до кінця не удалося, міна лежала на боці. Треба було підкопати під нею ґрунт або ледь-ледь повернути. Зробити це самостійно Охріменко через перевтому уже не міг, не вистачало сил. Тому вставив назад у гніздо запальний стакан і викликав на допомогу свого учителя-водолаза Вікулова, з яким удвох і трохи змістили міну, цього було достатньо.


Відпустив Вікулова і, залишившись наодинці з міною, почав усе спочатку. Оберт за обертом висував запальний стакан із корпусу міни. Здавалось, що діло зроблено, та у цей момент потужний удар по голові приголомшив офіцера. Похитуючись, знову пішов на підйом. Дуже вчасно! Снаряди все ближче лягали біля водолазного бота, який зазнав пошкоджень і кренився на бік, отримавши в борту кілька пробоїн. Рульовий і обоє мотористів були поранені. Та мотори ще працювали, і водолазний бот, накренившись на лівий борт, устиг відійти за північний мис, до Костянтинівського равеліну.


За ніч бот відремонтували. Рано- вранці, у сутінках світанку, водолази застропили міну і притопили понтон. Коли із нього відкачали воду, міна повисла у воді. У такому вигляді на довгому тросі катер прибуксирував її у віддалену Пісочну бухту. Там експедицію вже чекав Охріменко. Автомашина витягла міну на піщаний берег, де повинно було продовжуватись її роззброєння. Усе повторилось, як у свій час в Новоросійську. Тільки закінчення операції було більш щасливим.

Пам’ятаючи про свою здогадку, Охріменко встановив проти гідрофона міни репродуктор з протягнутими від нього проводами до імпровізованого «командного пункту»: в приярку, де розмістили новенький патефон з набором пластинок. Завершивши підготовку до «концерту», він відправив в укриття всіх, хто йому допомагав, і розпочав перед незвичайним слухачем, тобто міною, свій концерт із записів класичної музики, на який міна ніяк не реагувала.


Продовжувати незвичайний концерт, очевидно, було не варто. Охріменко обережно наблизився до міни, обійшов її з усіх боків, прикидаючи, де краще зробити в ній вікно, щоб побачити, що там всередині. Однак робити це вдень було не варто, у корпусі міни міг бути вставлений фотоелемент. Як тільки денне світло проникне через вікно, спрацює патрон-пастка.


Оглянувши ще раз відділення для приладів міни, Охріменко відшукав гніздо, де був установлений капсуль запального стакана і через якусь мить легенько повернув кільце, яке утримувало кришку капсуля. У ту ж мить пролунав удар у середині корпусу міни, ніби там щось вибухнуло. Охріменко упав поруч з міною. Тут він і почув, як в її корпусі почав працювати годинник. Проминула якась нескінченна хвилина. Охріменко звівся на ноги і побрів геть, чекаючи з миті на мить вибуху. Цілком можливо, що годинник з’єднаний з вибуховим пристроєм сповільненої дії.


Повільно підійшов до групи офіцерів на чолі з контр-адміралом Фадєєвим, що перебувала у схроні і доповів про зроблене. Адмірал наказав чекати. Пройшло багато часу, а міна не вибухала. Охріменко знову залишив товаришів і направився до неї, уже здогадуючись, що сталося. Приставивши вухо до корпусу міни, зрозумів, що годинник уже не працює. Тоді зняв натискне кільце, яке утримувало кришку капсуля і повільно став викручувати. Кришка відскочила - і він побачив рештки капсуля, який вибухнув у момент, коли він натиснув натискне кільце. Якби був запальний стакан, який він напередодні видалив під водою, міна б вибухнула.


Тепер можна було зняти прибори, на які замикався вибуховий патрон-пастка, вибух капсуля відбувся вхолосту. Та обережність не завадить, вирішив офіцер, і, прикріпивши трос до приладів, відійшов, ліг на землю і, натягнувши трос, із силою його смикнув. Прилади від’єднались, усе обійшлося добре. На цьому знову зробив паузу аж до ночі.


Туманної сирої ночі він разом з матросом-мінером просвердлили в корпусі міни вікно, просунувши руку в яке, Охріменко обстежував зсередини кришку горловини, де розміщувались прилади керування міною. Вибухового патрона не було. Та обережність не залишала офіцера. Прикріпивши до кришки трос, із пристойної відстані зірвав кришку з місця. В суцільній темряві, неначе із зав’язаними очима, навпомацки, видаляв прилади, неначе розчиняючи велику рибину. Тільки на світанку завершив свою роботу.


Зійшло сонце - і офіцерові нарешті можна було подивитись всередину міни. Він вийняв з неї останній прилад, завершивши роззброєння. Було встановлено, що вона була і магнітною, і акустичною. Необхідно було знайти засоби для боротьби з новою загрозою. На нараді у контр-адмірала Фадєєва той запропонував дотепне розв’язання проблеми: «треба озвучити магнітні трали!» Перевтомлений Охріменко у відповідь тяжко зітхнув. Важко було навіть уявити, що він пережив у ці кілька днів, які стреси потрясали його душу.


Але замість відпочинку треба було їхати з доповіддю командуючому флотом, адже попереду була ще важча робота по знищенню нових магнітно-акустичних мін. До закінчення війни було ще далеко, попереду чекали нові, ще невідомі випробування.


У нарисі “Родовід”, у Бахмацькій незалежній газеті “Порадник” краєзнавець С.Балашов звертає увагу читачів на разючу зміну прізвищ у Батурині і його окрузі після 1708 року. Близько 90% зареєстрованих в 1666 році прізвищ раптово зникають, а на їх місці з часом з’являються прізвища нових корінних мешканців поселень згаданої округи. У Дмитрівці це Жованики, Білецькі, Довгі, Кирички. Записані вони головним чином як козаки. Цю метаморфозу С.Балашов пов’язує з подіями 1708 року, відомими як “батуринська різанина” і поширює її на всю округу. Я засумнівався у вірогідності такої оцінки давньої трагедії. Тут же зателефонував, назвавши її гіпотезою, знайомому історикові, який не став говорити про існування гіпотези, а прямо заявив, що та різанина пронеслась кривавим буревієм через всю округу і призвела до згаданої зміни прізвищ.


Отже, серед уцілілих опинився і рід Охріменків. Чи то надійно сховались, чи швидше всього не повірили брехливим обіцянкам і продовжували боротьбу, демонструючи властиву йому мужність, силу волі і інші благородні риси характеру. Сучасна наука переконана, що особливості і характеру, і зовнішності людини записані в генах і передаються в спадщину наступним поколінням. Для прикладу згадаємо про спостереження за зовнішністю чоловіків з роду австрійських королів Гогенцолернів, які вказують на властиву їм вип’ячену нижню губу. Хоч фотографії тоді і не існувало, однак придворні художники не забували про цю рису зовнішності своїх володарів і старанно відображали її на численних живописних полотнах. Очевидно, саме спадкові риси мужності та чіпкого розуму властиві й Охріменкам.


Мав честь бути знайомим з уславленим адміралом. Спілкувався з ним тут у Дмитрівці, бачились і в Феодосії, де він поселився після виходу у відставку. Якось, після пам’ятної зустрічі з учнями і вчителями Дмитрівської школи, Григорій Миколайович відправився в поліклініку, непокоїли зуби, точніше їх відсутність. Нові протези виготовила адміралові моя дружина, Лідія Захарівна. Вони так добре підійшли, що в знак особливої вдячності він подарував їй мушлю (раковину, виловленому з якомусь з тропічних морів). Той екзотичний сувенір десятки років прикрашав у нас книжкову шафу, а нещодавно опинився в квартирі нашої правнучки студентки Анастасії. Це був дарунок бабусі до дня народження Настуні.


Доля подарувала мені і кілька подорожей до Криму. Під час однієї з них вирішив нанести візит Григорію Миколайовичу і повідомив йому про це. Був здивований, коли на пероні залізничного вокзалу побачив адмірала, що підтюпцем біг назустріч мені, офіцерові, яких в свій час були десятки і сотні під його високою рукою. Біг для літньої людини був незвичним, і адмірал спіткнувся… Зустрічав він, так поспішаючи, звичайно земляка, якого давно не бачив. Переконаний, що далеко не всі, хто досягнув високого суспільного статусу, здатні на таку увагу до своїх колишніх, але простих земляків і людей, з якими зводили обставини. Адміралові були властиві такі риси характеру, які робили його визначним воєначальником, з твердою волею і аналітичним розумом, умінням переконувати і згуртовувати навколо себе людей.

У завершальні місяці Другої світової адмірал Г.Охріменко провів нашпигованим німецькими та англо-американськими мінами Дунаєм великий конвой кораблів з продовольством та боєприпасами до щойно визволеного Белграда і врятував його від голоду, надавши тим самим необхідну і таку важливу допомогу Національно-Визвольній армії та населенню столиці Югославії. Григорій Миколайович, звичайно, знав про ті смертельні сюрпризи на фарватері і провів свій караван не по ньому, а паралельно з ним, скориставшись широким і глибоким розливом великої європейської ріки в ту пору року.


За цей подвиг указом №183 30 квітня 1945 року Антифашистського Віче Народного визволення Югославії він був удостоєний звання Народного героя Югославії.


Цю високу відзнаку мав також наш земляк із Григорівки, льотчик Улізько В.А. (1915-1956). Блискучий пілот Улізько В.А. скоро після того став генерал-майором авіації. У неймовірно складних обставинах Балканських гір йому, разом із членами свого екіпажу, удалось вивезти з фашистського оточення і тим самим врятувати керівника югославського опору маршала Й.Тіто та його штаб.


26 квітня 1956 року при виконанні службових обов’язків генерал трагічно загинув. Похований Василь Андрійович у Києві на військовому Лук’янівському цвинтарі. Незадовго після війни Й.Сталін побив горшки з югославським керівництвом, і всіх, хто мав нагороди тієї країни, примушували «добровільно» від них відмовитись. До честі наших героїв вони цього не зробили.


Помер Григорій Миколайович 31 березня 1996 року в Феодосії і там же похований. Уже наступного дня помешкання адмірала пограбували невідомі та вкрали в числі іншого всі його державні нагороди, 37 орденів і медалей різних держав, в тому числі найвищого рангу, частина з яких була виготовлена з дорогоцінних металів. Найвірогідніше саме вони і були метою того грабунку.


Тільки через рік ті нагороди випливли на зарубіжних аукціонах, принісши продавцю, грабіжнику чи перекупщику, зареєстрованому як громадянин США, скажені гроші. Таке наше сучасне, сповнене кримінальними злочинами, тривожне і неспокійне життя…


Борис Киричок, краєзнавець

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове