Ім’я цієї жінки в свій час гриміло на теренах Російської імперії та за її межами, однак в радянських виданнях воно замовчувалось. В „Українському радянському енциклопедичному словнику” (останнє видання) вона характеризувалась як  „...українська культурно-освітня діячка буржуазно-націоналістичного напряму”. Подібне ж всесоюзне московське видання взагалі не згадує її жодним словом.

В енциклопедичному довіднику ”Чернігівщина”, що вийшов друком напередодні розпаду Союзу РСР в 1990 році, теж не знайшлося місця для цього славного імені, й тільки в статті, присвяченій селу Олешні, Ріпкинського району,  побіжно згадується  про неї. Отже, навіть в часи перебудови вона наводила страх, й інформацію про Софію Федорівну „надійно” заховали в інформації про невелике поліське село.

Хто ж вона, ця таємнича і „небезпечна” жінка? 

 

Софія Федорівна Ліндфорс (її справжнє прізвище) народилася 18 лютого 1856 року в згаданій вище Олешні на Чернігівщині. Її батьком був полковник Федір Ліндфорс, швед за походженням, що довгий час перебував на російській військовій службі, а після виходу у відставку поселився в родинному маєтку в Олешні, а матір’ю - Ганна Жерве, француженка, донька генерал-губернатора Омська, француза на тій же російській службі. Як бачимо, в жилах цієї „української буржуазної націоналістки” не було жодної  краплі української крові, а стала ж вона одною з найвизначніших постатей українського патріотичного руху, полум’яним просвітителем, державним діячем, ученою зі світовим ім’ям!

У 1865 році Ліндфорси переїхали до Києва, де юна Софія в 1870 році закінчує, із золотою медаллю, Фундукліївську жіночу гімназію. Тут сестри Марія і Софія Ліндфорс потрапляють в коло українських інтелігентів-просвітителів, де особливо близько сходяться з сім’ями М.В.Лисенка і М.П.Старицького. Відвідуючи збори Київської громади, сестри спілкуються  з П.Чубинським, М.Драгомановим, іншими діячами українського визвольного руху. Уже значно пізніше Софія Федорівна згадувала: „...З цим знайомством у наше родинне життя вперше вступив свідомий український елемент”.

Духовне життя сестер Ліндфорс не розходиться з громадським, уже в 1871 році вони відкривають в Києві перший дитячий садок, а в наступні два роки в їхньому будинку відбуваються  прем’єри  музичних вистав  М Лисенка „Чорноморський побут” і „Різдвяна ніч”. Це була пора, коли молода дівчина знайомиться з Олександром Русовим (1847-1915), громадським діячем, етнографом, земським статистом. Скоро, в 1874 році, вони одружуються, переїжджаючи на якийсь час до Санкт-Петербурга, де беруть активну участь в діяльності українського земляцтва в столиці імперії. М.Лисенко, до речі, подарував їм з нагоди весілля музичну композицію „Золоті ключі”, написану на мотиви народних пісень. Значно пізніше, в „Моїх споминах” вона так пише про свого чоловіка: „...Він перший відкрив мені красу української народної поезії, заговорив українською мовою і без довгих промов та роз’яснень збудив у мене ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця  і кермувала моїми політичними виступами, всією моєю працею довгі літа”. ( А прізвище  ж у нього також аж ніяк не українське!)

В Санкт-Петербурзі Софія  і Олександр Русови готують до друку повний текст „Кобзаря” Т.Г.Шевченка і в 1876 році видають його в Празі. Того ж  року вони повернулись на Черні-гівщину: він продовжує займатись земською статистикою, а  дружина засновує в Чернігові першу громадську бібліотеку. Та прогресивні погляди Софії Федорівни та її громадська діяльність привернули увагу „недреманного ока”, і в 1881 році вона зазнає першого, але далеко не останньо-го арешту. Арешти, тюрми, нагляд поліції та пов’язані з цим постійні переїзди стають постійними супутниками життя подружжя, але не в змозі припинити їх   активної участі в громадському житті. Софія Федо-рівна в ці роки відкриває неофіційні дитячі садки, бере участь в роботі чернігівської та київської „Просвіти”, друкується в пресі.

Софія Федорівна мала величезний педагогічний талант, що в повній мірі розкрився в її вчительській практиці та теоретично-методологічних працях. Вона працює викладачем в Фребелівському педагогічному інституті в Києві та на Вищих жіночих курсах, а в 1910 році, разом з Г.Шерстюком (1882-1911), засновує і редагує педагогічний журнал „Сяйво”, що виходив українською мовою , був присвячений питанням шкільного, позашкільного і сімейного виховання, висвітлював проблеми української культури і науки. У 1914 році, з початком Першої світової війни, журнал, втім як і всі інші українські видання в Російській імперії, був закритий.

З серпня 1917 року С.Русова очолює відділ дошкільної і позашкільної освіти в першому українському уряді - Генеральному секретаріаті. На цьому посту в повній мірі розкривається її організаційний і науковий талант – вона бере участь у створенні програм розвитку національної школи, пише підручники з географії та французької мови, публікує популярні історико-географічні нариси для самоосвіти. Саме її теоретичні праці сприяли виробленню концепції дошкільного і позашкільного виховання на засадах культурної спадщини українського народу. У 1921 році  Софія Федорівна починає читати лекції в Українському університеті в Кам’янці-По-дільському, та скоро, з його закриттям, змушена була   разом з чоловіком емігрувати з радянської України.   

На еміграції вона продовжує педагогічну діяльність, працюючи професором в Українській господарчій академії в Подебрадах, Чехословаччина, а з 1923 року - професором педагогіки Українського педагогічного інституту в Празі. Веде активну громадську діяльність: очолює Всесвітній союз українок, співпрацює в журналі „Жіноча доля”. Її перу належать численні монографії, присвячені славетним жінкам України, а також видатним діячам української та світової культури, в тому числі  Д.Гарібальді, Рафаелю Санті, Г.С. Сковороді, Т.Г.Шевченку та багатьом іншим.

С.Русова прожила довге, тяжке, але і щасливе життя, залишивши в пам`яті вдячних потомків яскравий слід. Померла вона 5 лютого 1940 року в Празі, де і похована. В наші дні її ім’я все швидше і тепер остаточно повертається до свого народу. В Україні відновлено „Союз українок”, видаються її праці.  В рідній Олешні, ще до 135-річчя від дня її народження встановлено меморіальну дошку, на якій вдячні нащадки викарбували незабутній  вираз: „Світло душі твоєї засяяло у рідній Олешні і світить всій Україні в її невпинному поступі до волі, до відродження”.

Приєднаємося і ми до цих пророчих слів.