У 1958 році, на Всесвітній виставці в Брюсселі, була зроблена спроба оцінити досягнення людства в галузі кінематографії. Найдосвідченіші експерти з кіномистецтва, що представляли багато країн світу, назвали 15 найвидатніших  кіномитців всіх часів і народів, і в їх числі українця Олександра Петровича Довженка, нашого земляка з недалекої звідси Сосниці. До речі, він був єдиним слов’янином в тій славній когорті майстрів кіно.

В ці дні  минає чергова річниця від дня його народження, і ми з гордістю згадуємо цього славного сина нашого народу. „Порадник” вже опублікував (№35, 2009 р.) цікаву розповідь про родичку великого Майстра, яка проживає в Бахмачі, а ми спробуємо простежити, хай фрагментарно, основні етапи його життя, його творчих здобутків.

Багато з цих фактів стали відомими лише нещодавно, з набуттям гласності та відкриттям архівів.

Народився   майбутній кінорежисер, письменник і художник 12 вересня 1894  року в Сосниці, славному козачому місті на берегах чарівної Десни. Після закінчення місцевої парафіяльної школи в 1907-1911 роках  навчався в Сосницькому чотирикласному училищі. У 1914 році закінчує Глухівський учительський інститут, а в 1917-1919 роках навчається в Комерційному інституті та тільки що створеній тоді Українській академії мистецтв. Прилучається до українського національного руху  і з утворенням Української Народної республіки йде в її збройні сили - в чині сотника бере участь в її захисті, а згодом викладає в школі старшин 43–ї стрілецької дивізії армії УНР. В боях під Житомиром потрапляє в більшовицький полон, засуджується до страти, та в ніч перед розстрілом його звільняють і вже через кілька днів він викладає історію України в школі командирів Червоної Армії.

Ця метаморфоза сталася внаслідок домовленості між Українською Комуністичною партією (боротьбистів) і ЦК Російської Комуністичної партії (більшовиків) про входження боротьбистів, на індивідуальній основі, до складу РКП(б) . В.І.Ленін прирівнював цю домовленість до виграшу кількох битв, говорячи : „Замість повстання боротьбистів , яке було неминуче, завдяки правильній лінії ЦК, чудово проведеній т. Раковським, те, що було кращим, серед боротьбистів, увійшло в нашу партію, а решта зникла з політичної сцени”. Втім це не врятувало ні керівників, ні рядових членів партії боротьбистів від наступних репресій . Їх просто нещадно знищили. Ніякої мови про самостійну Україну, хай навіть радянську та комуністичну, тоді не могло і бути.  

На початку 20-х років минулого століття ми бачимо О.П.Довженка в дипломатичних представництвах УСРР у Варшаві і Берліні на посаді аташе з культури. Дипломатичну роботу він поєднує з навчанням в художньому училищі в німецькій столиці у професора Е.Геккеля. З ліквідацією дипломатичних представництв УСРР в зв’язку з утворенням Союзу РСР  О.Довженко повертається на батьківщину і в 1923-1926 роках працює художником-ілюстратором у газеті „Вісті ВУЦВК” в Харкові, тодішній столиці республіки, підписуючи свої твори іменем „Сашко”. В 1926-1941 роках  він уже режисер-сценарист - спочатку Одеської, а з 1929 року і Київської кіностудій. Тут, а з 1946 року і на Московській кіностудії, він створює більше десятка кінострічок, що стали вже класикою, а деякі з них і принесли йому те високе визнання в світі, про яке йшлося на початку цього нарису. Це, насамперед, такі кінофільми як „Земля”, ”Іван”, „Сумка дипкур’єра”, „Щорс” та інші. В роки війни полковник О.П.Довженко був фронтовим кореспондентом і багато часу перебував в діючій армії. За кіноповість „Україна в огні” Олександр Петрович  на засіданні політбюро був підданий жорстокій критиці з боку Й.Сталіна і звинувачений в націоналізмі. Після тієї сумнозвісної екзекуції, хоч ще йшла війна, митець більше року поневірявся без роботи, полишений друзями і знайомими.

Олександр Петрович багато і плідно працював як письменник і публіцист, створивши такі чудові, сповнені романтики і краси повісті як „Зачарована Десна”, „Поема про море”, п’єси „Потомки запорожців”, „Життя в цвіту”; збирався екранізувати знамениту повість М.Гоголя „Тарас Бульба”, написав ряд оповідань, а також публіцистичних статей. Особливе місце в його творчості займає „Щоденник”, повністю опублікований тільки в незалежній Україні. Читаючи цей твір, сучасний читач дивується глибині проникнення автора в суть подій, що відбуваються в суспільстві і учасником яких він є, в тому числі в роки війни, його умінню бачити, до яких наслідків вони спричиняються. Сторінки щоденника, де йдеться про події війни, і зараз читаються ветеранами війни з душевним болем від гіркоти за марні втрати, нехтування життям солдатів і офіцерів, бюрократизм і формалізм, що часто процвітали  і на фронті , і в штабах. І зараз, через багато років після того, як вперше прочитав про цей випадок в першій публікації деяких уривків з нього ще в часи Радянського Союзу, з печаллю згадую записаний автором епізод.

Це було на переправі через Дон наших відступаючих військ. Якийсь чинуша з відзнаками військового регулювальника надумався перевіряти документи саме перед переправою. Зібралася багатокілометрова черга автомашин, яку, звичайно ж, помітила ворожа авіарозвідка, налетіли „штукас”, німецькі пікіруючі бомбардувальники, і з землею і кров’ю змішали ту колону. Це була та правда війни, про яку не відважувались писати тоді – а він, справжній син свого народу, не міг інакше.

Ще при житті Олександр Петрович не був обійдений відзнаками і нагородами – заслужений діяч мистецтва УРСР і РРФСР, державна і Ленінська премії, численні ордени і медалі , поштові марки з його портретом, видані в СРСР і Україні... Перелік цей можна продовжити, та чи варто? Однак повернутися в Київ так і не зміг. Заповідав після смерті поховати на батьківщині, але і сьогодні його прах лежить в московській землі. Чому ми такі байдужі до розкиданих по світах могилах своїх видатних людей?

Київська кіностудія носить ім’я великого майстра, та фільмів, достойних О.П.Довженка, щось не бачимо - більше заробляють орендою, процвітають там „творчі” скандали.

Чернігівщина пам’ятає і свято шанує свого великого сина. У Сосниці споруджено два пам’ятники землякові – на міському майдані і  на території садиби Довженків, де він народився. У 1960 році відкрито музей О.П.Довженка. Його ім’я носить дитяча бібліотека в Чернігові, кінотеатр і школа в Сосниці, ряд вулиць в селах і містах області (в т.ч. і в Бахмачі).   На території кіностудії ім. О.П.Довженка в Києві встановлено погруддя Майстра.

Помер Олександр Петрович Довженко 25 листопада 1956 року в Москві і похований на Новодівичому кладовищі.