Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Чи повинні українці шанувати Степана Бандеру?

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
(Закінчення, початок у №2-3 «Порадника»)

 ... Продовжуємо цитувати статтю В.Марченка:

«...В протоколах допроса на вопрос о политических взглядах отец Андрей ответил: «За своими убеждениями я нациналист, но не шовинист. Единственно правильным государственным устройством для украинцев считаю единую соборную и независимую Украину». (Напомним, что священник, отец Андрей – отец Степана Бандеры, был расстрелян НКВД-истами на второй день после ареста, в то время как его сын, идеолог ОУН – Организации Украинских Националистов, был брошен фашистами в концлагерь за то, что посмел провозгласить независимость Украины в июне 1941 года). Горькая чаша не миновала и третьей сестры – Владимиры, но выпила она ее позже: арестовали ее, мать пятерых детей, младшему из которых было 10 месяцев, вместе с ее мужем Теодором Давыдюк в 1946 году. Осуджена она была к 10 годам каторжных работ, работала в лагерях  Красноярского края, Казахстана, в том числе и в Спасском лагере смерти. Выжила, отбыв полный срок, добавили поселение в Караганде, потом разрешили вернуться на Украину».
 
 Двічі Степана Бандеру засуджували до страти (Польща і Німеччина), і двічі вирок він сприймав зі словами: «Слава Україні!» 15 жовтня 1959 року Степан Бандера відпустив охорону і увійшов у під’їзд будинку, в якому жив з сім’єю. На сходах його зустрів чоловік, якого Степан вже бачив раніше у церкві. Він вистрелив в обличчя Бандері струменем розчину ціанистого калію. Особливістю вбивства цією отрутою є цілковите маскування під смерть від серцевого нападу. Вбивцею виявився агент КДБ, 30-річний Богдан Сташинський, та «виявився» значно пізніше, а поки що... Особисто від Шелепіна О.М.(голова КДБ на той час – «Залізний Шурік») у Москві  отримує нагороду – орден Бойового Червоного Прапора. Через деякий час одружується з німкою із Східного Берліна, але Сташинському заборонили покидати Москву. Весною 1961 року дружині було дозволено поїхати, після багаторазових відмов, у Східний Берлін, для пологів. На початку 1962 новонароджена дитина раптово помирає, і Москва дозволяє Сташинському взяти участь в похороні його дитини. Був організований посилений нагляд за ним (ці події розгорталися саме напередодні зведення Берлінської стіни). Сташинському з дружиною вдалося відірватися від супроводу з трьох автомобілів і втекти у Західний Берлін. Там він звертається в американське представництво, де й робить зізнання в убивстві Степана Бандери, а також – у вбивстві, двома роками раніше, активіста ОУН професора Л.Ребета. Розразився міжнародний скандал. Оскільки на 20 з’їзді КПРС у 1956 році СРСР офіційно проголосив відмову від політики міжнародного тероризму.

На суді Сташинський дав свідчення, що він діяв за наказом керівництва СРСР. 19 жовтня 1962 року суд Карлсруе (в німецькому місті – «резиденції права», як ще називають Карлсруе, розташовані Федеральний Конституційний суд,Федеральний суд і Генеральна прокуратура Німеччини)  виніс вирок: 8 років тюремного ув’язнення суворого режиму. Верховний суд ФРН залишив вирок без змін.

В день 3-х роковин смерті Степана Бандери в суді виступала його дочка Наталія. Вона сказала, що втрата батька є тяжкою і непоправною, але не єдиною втратою, бо її рід по батьку й по матері фактично знищений. Після арешту батька в 1941 році її мати з нею, грудною дитиною, відправилась в Берлін, щоб бути якнайближче до чоловіка. Роки війни в чужій країні були роками фізичних і моральних страждань. «Після виходу з концтабору батько зайнявся справами ОУН. Ми з мамою під вигаданими прізвищами вимушені були ховатися від еміграційних властей і КДБ, агенти яких діяли по всій території Німеччини і Австрії. З батьком  бачились ми рідко, декілька разів на рік. Деякий час у 1947 році ми жили в ізольованому будиночку, в маленькій кімнаті без електрики, в тісноті, так як у мене з’явились маленькі брат і сестра». Шестирічній Наталії доводилось ходити за шість кілометрів лісом до школи. Сім’я недоїдала, діти хворіли. У 1948-50 роках вони, без батька, під вигаданими прізвищами, жили в таборі для біженців, потім – у маленькому селі Брайтбрун. Тут батько міг бувати з родиною частіше, він займався з дітьми українською мовою – брат і сестра вже у 4-5-річному віці вміли читати і писати рідною мовою, а з Наталкою він займався історією, географією, літературою. У 1954 році вони переїхали жити в Мюнхен. З 13 років Наталка почала читати газети, де часто зустрічала ім’я Степана Бандери. Хто це, вона не знала до тих пір, поки один з товаришів батька не проговорився. І тоді вона зрозуміла, хто є її батько, яка відповідальна тайна для неї відкрилася. Свій виступ Наталія Бандера закінчила словами:  «Мій незабутній батько виховав нас в любові до Бога і України. Він був глибоко віруючим християнином і загинув за Бога і незалежну, вільну Україну».

То чи випадково в програмі 2008 року «Великі українці» Степан Бандера посів 1 місце, яке, лише завдяки політичним інтригам ворогів незалежної України (знову, вже вкотре в історії України), шляхом шулерських махінацій було перенесено в програмі Савіка Шустера далеко від першості.  Напевне, той прапор незалежності України, що його підняв Степан Бандера від поколінь незламних борців, від тих мільйонів нескорених душ, що можливо, й нині спостерігають за нами з небес, і зараз комусь муляє око?

Не забуваймо, що ми українці і будемо берегти свою гідність. Задумаймось, чи будемо ми оберігати і продовжувати завоювання демократії, чи знову скотимось в тоталітарне суспільство.

Т.Б Пустовойт, депутат районної ради від блоку «Наша Україна»

Від редакції.  І до честі їх, «мільйонів нескорених душ», треба сказати, що вони ту велику мету свого життя на цій землі виконали, не проміняли на тепло і ситість (дивись початок статті у №2-3). А ось чи виконуємо ми, чи не муляє й нам від того, що вони спостерігають за тим, як ми продовжуємо жити у згідному незнанні, бо ж не знати - легше, недарма й народна «мудрість» гласить: менше знаєш - міцніше спиш? То чи завжди народ мудрий? То чи варто за нього класти головою, коли він, цей народ, не хоче знати пророків у своїй Вітчизні?...   Це питання, як і гамлетівське «Бути чи не бути?» (з чого починала автор статті)  вічне.

Публікацію присвячуємо державному святу, яке тільки-но, 22 січня, відзначила Україна – це День Соборності. Саме про  неї, соборну і неподі-льну, незалежну Україну і мріяли «мільйони нескорених душ».

Н. Теплова

Довідка.  22 січня 1918 року у приміщенні Київського Будинку вчителя було підписано Четвертий універсал, яким Українську Народну Республіку проголошено суверенною і незалежною державою. А 1919 року в цей самий день на Софіївській Площі в Києві було проголошено Акт Соборності українських земель.

«Віднині на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині буде єдина велика Україна. Мрії, задля запровадження яких найкращі сини України боролися і вмирали, стали дійсністю».

Століттями розірваний український народ визволився з неволі – Лівобережна Україна вийшла з Російської, а Правобережна – з Австро-Угорської імперій – і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі. Ратифікувати Акт Злуки (об’єднання) планували на засіданні першого українського парламенту, але його так і не зібрали, бо тоді Київ став  більшовистським.

22 січня 1973 року в Чорткові на Тернопіллі гурт  молоді  під орудою Володимира Мармуса вивісив жовто-блакитні прапори, за що хлопців ув’язнили в радянському концтаборі.

22 січня 1978 р. на знак протесту  біля могили Тараса Шевченка в Каневі спалив себе Олекса Гірник із Калуша.

22 січня 1990 року сотні тисяч українців узялися за руки, утворивши “живий ланцюг” від Києва до Львова, на згадку про проголошення Акту Соборності.

Офіційно в Україні День Соборності відзначається з 1999 року.

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове