Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Історичний екскурс становлення УкраїнськоІї ПравославноІї Церкви та ІІ відродження її на теренах Бахмаччини

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

З виступу ієрея Володимира Павлини, настоятеля Свято – Успенської парафії м. Бахмача УПЦ КП, перед депутатами та присутніми на сесії районної ради 30 грудня 2016р


Усі ми, як громадяни будь–якої держави, живемо за її законами, виробленими та затвердженими відповідними законодавчими органами.


Подібно до цього, життя Церкви також регулюється певними законами. Головні християнські закони містяться в Священному Писанні та Святому Переданні. Проте є такі, які встановлюються найвищим Церковним законодавчим органом. Таким органом є Вселенський Собор, тобто зібрання найвищих ієрархів Церкви.


Але і чинними для всіх християнських Церков є також «Правила Святих Апостолів», які були вироблені і освячені в Апостольські часи. Перший Апостольський Собор відбувся в Єрусалимі у 51 році після Різдва Христового. Усі рішення Соборів разом із Святим Писанням та Святим Переданням становлять канонічну основу (канон – істина, зразок, правило) життя християнської Церкви.


Так, 34-те Апостольське правило гласить, що кожен народ повинен знати свого Першоієрарха, а, отже, це правило визнає за кожним окремим народом право на власну Церкву з своєю власною ієрархією.


Ми з вами знаємо, що на землі Київської Руси християнство приніс князь Володимир Великий і в 988 році у водах Дніпра охрестив її. Також знаємо, що першого митрополита було направлено до нас із Константинополя. Тоді Церква почала розвиватись і розбудовувати величаві Собори та монастирі.


Не буду переповідати, ви, напевне, і так усі знаєте про те, що Київська митрополія поширювалась на всю територію Київської Русі, а це від Чорного моря до Балтійського. І про те, як Москва проголосила в 1448 році свою митрополію (відділившись від Української), і згодом, аж через 141 рік отримала визнання константинопольського патріарха Ієремії ІІ. Звичайно – під тиском та шантажем.


Московська митрополія почала поставляти нам своїх ієрархів, священиків і поступово поглинула українську Церкву. Московський цар скасував традиційний для Української Православної Церкви соборний устрій. Дійшло до того, що Синод єпископів подавав кандидатуру київського митрополита на затвердження не патріархові, а цареві.


У київського митрополита було відібрано право мати власну друкарню, запроваджено цензуру церковних видань, а книги, які були видані раніше в Україні – заборонили. За Катерини ІІ було запроваджено заходи з російщення богослужіння, було заборонено виголошувати проповіді рідною нам українською мовою, і видавати духовну літературу.


Протягом ХVІІІ–ХІХ століть нівеляція православної церкви в Україні відбувалась швидкими темпами. Укази царів крок за кроком руйнували залишки української національно–церковної самобутності. Забороняли будь-які прояви самостійності. Але траплялись священики – патріоти, які видавали проповіді українською мовою.


Якщо за часів Гетьманщини, а особливо Мазепи, інтенсивно будувались храми, до того ж у виразному українському архітектурному стилі, то ХІХ ст. не дало Україні жодного храму, адже указом Павла І було заборонено будувати церкви українського типу. Дозволялось лише «московського – синодального» зразка. І як бачимо, що московський тип побудови храмів настільки вкоренився на теренах України, мов метастази ракової пухлини, що зараз навіть важко відрізнити.


Лютнева революція 1917 року повалила царську самодержавність, одночасно розбудила сили національного відродження в Україні. Разом з прагненням до державної сомостійності прокидається прагнення до церковної незалежності. В єпархіях України почали збирати Собори, в яких брали участь численні миряни. Там лунала уклаїнська мова, ставилось питання духовного відродження православної церкви в Україні та відокремлення її від Російської Православної церкви, церкви – поневолювача. Починається великий рух за Українську Автокефальну Православну Церкву. 19 січня 1918 року почав свою роботу архієрейський Собор і, як ми знаємо, що саме тоді в Києві було проголошено ІV Універсал про незалежність Української Народної Республіки. Але Собор пропрацював недовго, бо вже 1 лютого червона армія взяла Київ.


Рух за автокефалію продовжувався. І саме в цей період у 1917 році в селищі Бахмачі при школі, перший спогад про яку датується 1892 роком, було відкрито першу православну церкву в пристанційному селищі (бо містом Бахмач став у 1938 році). Саме в приміщенні дерев’яної школи, що на той час належала земству, розміщувалась парафіяльна (церковно–приходська) школа для дітей залізничників.


Від перших часів заснування залізничного вузла і до 1917 року, селище при станціях не мало власної церкви. Місцеві мешканці ходили молитись до православних церков розташованих у сучасних селах Бахмач-1 (Успенська церква) та Бахмач-2 (Вознесенська церква), а робітники та службовці залізниці молились у себе на службі, бо у кожному вокзалі був іконостас, і так звані «приписні» священики з наближених церков.


Коли місцеве Бахмацьке земство та залізничне начальство ініціювали побудову Храму в пристанційному селищі, то тоді ще вирувала Перша Світова війна. Був створений оргкомітет по збиранню необхідних для побудови коштів. Досить багато коштів офірували заможні господарі пристанційного містечка. Та й бахмацьке земство виділяло значні пожертви. Був залитий фундамент і місце для цього було визначене з північної сторони дерев’яної жіночої школи, з метою використати одну стіну школи (там де була зала для зборів). Весь 1917 рік заготовляли необхідні матеріали для будівництва. У 1918 році почали зводити стіни й дах, а вже на початку 1919 року Церкву освятили. На жаль, достеменно невідомо в честь якого святого чи святої була освячена церква. Ймовірно, що вона була освячена в честь св.Миколая Чудотворця. Дзвіниця так і не була збудована. В якості дзвонів служили два вагонні буфери, шматок рейки та два невеличких дзвоники, що були підвішені на чотирьох стовпах.


На жаль, бахмацька церква проіснувала недовго. Коли радянська атеїстична влада закріпилась на місцях, у 1924 році постановою Бахмацької селищної ради Храм, який не був завершений, було закрито і передано під клуб піонерів–ленінців, як і зрештою згодом більшість храмів по всій Україні. Церковне начиння розібрали мешканці пристанційного містечка, а частину забрали навколишні церкви. В 1927 році церкву остаточно розібрали. Бахмач на довгі роки залишився без власної православної Церкви.


Почався атеїстичною владою тотальний вандалізм над храмами. Так, у селі Тиниця, де за переказами місцевих людей був чудовий дзвін, який «совєти» вивезли в невідомому напрямку. Село Григорівка,де влада, яку ми згодом назвемо «визволителями», розібрала на будматеріали чудовий мурований храм Свято-Архистратига Михаїла. У селі Рубанка та інших селах церкви просто руйнували, а церковне начиння і дзвони вивозили в Росію.


На момент відкриття Бахмацької школи в 1892 році її відвідували 40 учнів. Школа була церковно – приходська (парафіяльна), земська, початкова. Достовірно відомо, що вона поділялась на чоловічу і жіночу.


Аналізуючи вище сказане, задумаймось над тим, що наш народ був і є глибоко–віруючим. Незважаючи на всі ті лихоліття, які нашим предкам довелось пережити і нам з вами зараз, переживаючи агресію того ж сусіда, який постійно голосить про нашу меншовартість та неканонічність. Ми зобов’язані відродити нашу українську ідентичність, яку, на жаль, втратили не тільки через байдужість, а й через те, що пройшло вже занадто багато часу.


Якщо перегорнути історію трішки назад, то саме на початку нинішньої вулиці Богдана Хмельницького вирувало просвітницьке і духовне життя бахмачан. Саме площа Богдана Хмельницького була і залишається історичним та культурним центром міста.


Я, безперечно переконаний у тому, якщо відновити історичну справедливість і передати, чи радше повернути приміщення та територію колишньої парафіяльної школи релігійній громаді, а саме – парафії Успіння Пресвятої Богородиці Української Православної Церкви Київського Патріархату, то я маю надію, що з ласки Божої ми зможемо разом, за підтримки громади міста, у майбутньому побудувати там новий Храм, в автентичному українському стилі, з дзвіницею і новим парафіяльним будинком – школою. Це місце стане центром духовності та відродження української культури і буде приводом для об’єднання парафій як м.Бахмача так і навколишніх сіл навколо Київського Престолу, бо саме Київ був колискою православ’я на Русі.


Апостол Павло у посланні до Єфесян писав: «Одне тіло і один дух, як ви й покликані в одній надії покликання вашого; один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх, Який над усіма, і через усіх, і в усіх нас» (Еф., 4, 4-6).


Від щирого серця дякую всім свідомим та небайдужим людям, які допомагають мені у відродженні рідної нам Української церкви в м.Бахмачі. Це в першу чергу, великому другу нашої парафії Ростиславу Мартинюку, настоятелю Свято-Покровського Храму м.Батурина протоієрею Роману Кривку, настоятелю Свято-Покровського Храму м. Ніжина протоієрею Михаїлу Якубіву, Валерію Петренку, близьким мені галичанам – Тетяні і Олександру Григорчукам, та Олегу Калиняку, Михайлу Виноградову, Денису Сергієнку. Міському голові Павлу Шимку, секретарю міськради Ірині Левченко та усьому апарату мерії, Віктору Міщуку, Олександру та Людмилі Іванькам, Олені Леус та хористам, Аліні Коваль. Меценатам: Юрію Алфімову, Володимиру Сергієнку, Віктору Солодовнику, Ніні Кутній, приватній фірмі «777», Сергію Васечку. Редакторам газет - Тамарі Силці та Олегу Рубану. Іконописцю п.Ірині, Василю Дахно і, звичайно, парафіяльній раді – Івану Федоренку, Петру Лященку та Вікторії Іванько.


Дякую всім тим, хто молитовно підтримує нашу парафію, хто регулярно відвідує Богослужіння. Дякую за вашу скромну лепту в розвитку і утвердженні Української Православної Церкви Київського Патріархату. Нехай Всемилостивий Господь воздасть сторицею і утверджує у вірі.


ієрей Володимир Павлина
настоятель Свято – Успенської парафії
м. Бахмача УПЦ КП
Відомості стосовно парафіяльної школи 1892 року надала п.Наталія Примак, викладач школи №4 м. Бахмача.

У зв'язку з активізацією спамерів коментарі тимчасово відключено

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове