Останні публікації
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
- Повідомлення про оприлюднення проєкту рішення виконавчого комітету Бахмацької міської ради «Про встановлення тарифу на перевезення пасажирів на міських автобусних маршрутах загального користування»
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
На прощу до Тараса
/ 0
- Деталі
- Категорія: З вірою в душі
- Опубліковано: П'ятниця, 29 травня 2009, 14:40
Кожен народ має свої національні святині. Мусульманин не вважає себе справжнім мусульманином, коли хоч раз в житті не здійснить священний хадж до Мекки. Буддист, поки не побуває у храмі Ворота Сонця, що в Канараці – не вважає себе буддистом. А для українця таке священне місце – Чорнеча, а зараз Тарасова гора, де вознісся Пророк нації в граніті під самі небеса, озираючи, як реве ревучий. Озираючи наші душі й наші серця.
Двадцять друге травня для кожного українця – день знаковий. В цей день далекого 1861 року тіло Тараса навіки заспокоїлося на Чернечій горі. В цей день, при радянському режимі студентам Київського державного університету та й всім “вишам” столиці було суворо заборонено збиратися біля пам’ятника Шевченку, під страхом виключення.
Поет, як був небезпечним царській владі Росії, бо ж саме він сягнув богорівної справи – духовно народивши націю, так і лишився небезпечним всім наступним режимам, бо ж будить національну свідомість, не дає заснути, впасти гнилою колодою, ворогам на посміховище.
Уже сам шлях з Києва до Канева – знаковий нашими неповторними вікопомностями. Ось, на правому березі Данаперу (правічна назва ріки русичів) возводиться високочола гора Ладовиця. Саме тут колись висився храм богині Лади. А далі, далі по течії - знаменитий музей Трипільської цивілізації, древнішої за єгипетську хліборобську культуру. Наше це, національне, наше, а не віддане татарам на пашу.
Ось й Канев. До болю, до сльози рідні вулиці. Ну такі ж самі колодобини, як і в славнім Бахмач-граді...
Слава Богу, позаду! Перед нами - широчезна набережна. Я був тут в юності. Серцем припадав до стрімких Дніпрових круч. Безборонно з хвилюванням підіймався рипучими, вузенькими дерев’яними сходами до Тарасового вічного успіння, хоч серце моє давно було вже з Ним. Бо ж вчився я читати не по букварю, а саме по Шевченковому “Кобзарю”, якого в буремному й підступному вісімнадцятому році мої тато купили в сліпого лірника на конотопському базарі. І весь наш хутір читав ту священну книгу під час окупації. Й через неї тата мало не розстріляли, бо ж він, мандрівний кравець, ніс поему “Кавказ” між люд. І я намірявся звірити себе по Шевченку. Й торкався палітри, й пензлів Тарасових, просячи хоч крапельки Його таланту до моєї несмілої руки.
А люду... концертного! В розжоржинених вишиванках, в червоних шароварах. Ось відзвітують народною піснею, скинуть уніформу й стануть масою, як усі. Вишиванки зараз стали рідкістю. Соромляться їх українці. У вишиванці – значить націоналіст! А націоналіст – значить фашист! Що неправда. Та це ж нав’язується не лише з “Голоса России”, а й з наших ЗМІ. Це ж треба мати стільки ненависті до землі, на якій живеш, щоб любов до Вітчизни назвати фашизмом.
Став і я до книгарів з пачечкою своєї “Золотої грамоти”. Не продати – роздати, замати нових друзів. І зіскались вони з Франківська й Донецька, з Маріуполя й Полтави, Черкас, Києва. “А я тут уже в тридцять дев’ятому був! – віддарює за книгу своєю мудрою щирістю сивий, що дніпрова чайка, Григорій Дмитрович Фастівець з-під Черкас. - Як прочитав в газетці, що музей будуть відкривати на Чернечій горі, мало не сльозами до матері: “Пустіть!” „Що ж, синочку, кожен українець повинен уклонитися Тарасові”, - останні гроші віддавши на дорогу, сказала мати. А люду ж тут тоді було... тисячі. Пароплав з Києва причалив – і на берег вийшов Микита Сергійович Хрущов, у вишиванці, і вклонився горі... Про все це в газеті “Чернеча гора” я докладно розповідаю”.
Глянув я на підпис “Г. Фастівець, колишній політв’язень”. Боже, невже сюди збираються без принуки лише страстнотерпці? Тільки ті, кому Україна дорожча над усе! А інші 46 мільйонів сплять?
Та, ні! “Підпишіть ваші казки Миколі Синицину з Донбасу!“– і моя веслувата долоня потонула в здоровезній п’ятірні шахтаря у вишиванці.
Підписав я й Антоніні Лемешовій – лікарці з Маріуполя. Стільки болю було в її словах про сучасну молодь. Працює медик на станції переливання крові. В кожного другого донора заразна вона. Яке ж то майбутнє має держава?
Бандуристи грають сумної, а біля них – дітлахів, дітлахів...
Ні, є майбутнє в України. В цьому впевнена художник з Києва Олена Матвієнко. Японці, відвідавши її художню школу триліток, були просто вражені – говорили, що українці попри все залишаються геніями, у них є завтрашній день на відміну від молодих японців, які, щоб помножити двічі по два, тиснуть на клавіші комп’ютера.
А свято вирує... Мов на параді йдуть області: Івано-Франківська, Київська, Черкаська, це так добре видно на трафаретах. Ось до маєва знамен приєднується ще один колір – помаранчевий. І пересилює. І в гущі знаменосців - Віктор Андрійович Ющенко. Повноводий помаранчевий потік повільно пливе догори. В оточенні соратників, що так уже люблять сердешну цю Україну, та академічного хору, співає наш президент “Реве та стогне”.
І сумовито взирає на цей хор Пророк нації згори.
– Гарно говорив наш гарант, – сказала опісля одна з працівниць Шевченківського музею. – Ось тільки того, чого ми сім років чекаємо, не сказав. Точніш почули, що коштів на ремонт музею нізвідки взяти. На виборчу кампанію мільйони ляснуть, а на відновлення святині...
Підіймаюсь широкими мармуровими сходами на чоло Чернечої гори. Святешна тиша при західнім сонці. Та Поет тут не в самоті. Поряд з ним, під розлогим кущем калини, Олекса Гірник. В недалекім 79-м він, протестуючи проти русифікації й нищення України, неначе прадавні волхви, живцем спалив себе. Щоб прокинулись ми від сну морочоного, щоб згадали, що кров у нас гаряча, козацька.
Та все ж сумує Тарас. Сумує разом з ним й зачинений ще нашим вельмишановним земляком Леонідом Даниловичем музей. Створюється, і не лише в мене, таке враження, що українців примушують забувати про Тарасову гору. Забувати, що вони є українцями, вдовблюють, що вони ніхто. Розгорніть паспорта – ви в цьому переконаєтесь. Бо Тарас і сьогодні, і вічно буде небезпечний владі своєю жаручою правдою. Дехто вже моружить заборонити навіть певні твори національного Пророка, мовляв, розпалюють міжнаціональну ворожнечу.
Візьміть Його “Кобзар”. Читайте зараз же. Там є всі відповіді на наше безглузде сьогодення. Ой як це не подобається тим, хто за “шмат гнилої ковбаси і рідну матір продаси”. Й тим: “Німець каже: ви моголи!” – “Моголи! Моголи! Золотого Тамерлана онучата голі”. Як вони бояться отого вогнедишного: “Не вмирає душа наша. Не вмирає воля. І неситий не виоре на дні моря поле!” Ненавидять закличне “Борітеся, поборете! Вам Бог помагає!”
Читаймо, обіймаймося, гуртуймося, як заповідав Тарас, бо ми його діти!
І. Просяник
Детальніше...