Останні публікації
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
- Повідомлення про оприлюднення проєкту рішення виконавчого комітету Бахмацької міської ради «Про встановлення тарифу на перевезення пасажирів на міських автобусних маршрутах загального користування»
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
Слідами публікацій
/ 0
- Деталі
- Категорія: Слідами публікацій
- Опубліковано: П'ятниця, 16 липня 2010, 14:15
Лист нашого читача покликав у дорогу. Дорога недалека, але сумна - на кладовище. Так, проблема, про яку пише П.А. Лук’яниця - „Що ми за народ такий?”, №27, „Порадник” – є проблемою не лише сьогодення. „Ідеологія подвійної моралі”, як влучно і ємно визначив Петро Андрійович її сутність, була і є живучою в нашому народі завжди. Чому? Це питання психологічних та історичних досліджень (до речі, про одне з таких – нижче), а ми зараз – конкретно: про наше, бахмацьке.
Пам’ятна плита на кладовищі по вулиці Горького встановлена за ініціативи саме Петра Андрійовича. Це він, людина небайдужа, яка все свідоме життя не проходила повз несправедливість, інспектором народного контролю за радянських часів – не давав спокою ділкам, чотири скликання працював депутатом (працював, а не перебував!), брав найактивнішу участь у демократичній розбудові 90-х – і ніколи при цьому не „рвався нагору” – не очолював, не головував, та всі його знали за його справами. Це він не міг спокійно ходити повз той смітник, що утворили на святому згорьованому місці черстві серця й байдужі руки. Тому з ним передусім і говорю.
- Ще ж є живі ті, хто бачив це все власними очима! У мене в серці це сидить. І я знаю колективізацію, я пам’ятаю кобилу з плакатом: „Ходжу-блукаю, сіна шукаю, сіна не знайду, а в СОЗ не піду!” Нас, старожилів, тут не так багато й залишилося – п’ять хат фактично, а то все – переселенці з навколишніх сіл, коли в 78-му селянам дали паспорти – усі рвонули до міста. Тож ми все це пам’ятаємо не з книжок. І того Сергія Гавриловича Савченка, що збирав і звозив трупи нещасних померлих від голоду, пам’ятаю. Давали їм за цю роботу чвертку горілки і буханець хліба. Працював він усе життя на льоднику, дивний такий був – не мився, спав у саморобній колисці, він ось моїм городом до мене приходив, ми знали його як облупленого. На моїм віку – вся сталінська й сусловська політика. Ми говоримо про тих, хто за себе вже не постоїть. А їх забули – скільки років там був смітник, збирались алкаші. І боліло серце на те дивитись.
Установлювали плиту, коли ще не було відомого Указу Президента В.Ющенка, за яким пізніше було зведено Хреста на цьому ж кладовищі, встановлено плиту за ініціативи громади, яка виявила свою волю. Згідно з законом про місцеве самоврядування, упорядкування кладовищ – обов’язок органів місцевого самоврядування, які є нашими представниками у владі, ми, виборці, їх просто найняли на роботу. Тож якщо це було ініціативою громади, то таке ставлення з боку влади є просто ігноруванням її думки. І якщо новий президент відміняє Указ попереднього, то пам’ять відмінити неможливо.
Невеличкий пагорб у бур’янах, на мармуровій плиті викарбувані слова:
„Улюблений і щирий наш народе, Не зрадь могил згорьованих дідів,
Зазнавши мору і колючок дроту,
Вони не дожили до заповідних днів”.
„Не зрадь могил...”- зраджуємо, вже вдруге?
Н.Теплова
Детальніше...