Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Коли "болить душа"

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
(Закінчення, початок – у №30)

Проте, що робити – 9 липня 2001 року (звертаю увагу на дату, бо мова  йтиме про тяганину) Т. звернувся до Бахмацького районного суду з позовом до Щорської дистанції колії Південно-Західної залізниці «про покладення обов’язку скласти акт про нещасний випадок на виробництві за формою Н-1». (Пізніше належним відповідачем було визнано й притягнуто до участі у справі Державне територіально-галузеве об’єднання «Південно-Західна залізниця»).

Суд підозріло довго не вживав у справі рішучих заходів проти відповідача, який навіть не вважав за потрібне надсилати за викликом суду  свого представника. 31 серпня того року у справі № 2-606 постановлено ухвалу, якою доручено правовому інспектору Південно-Західної залізниці Калмиковій Зінаїді Єгорівні провести розслідування нещасного випадку, а висновок – надати Бахмацькому суду.

Ніякого руху! Ані з боку Калмикової З.Є., ані з боку суду. 17 грудня Т. звернувся із скаргою до Федерації профспілок України. Незабаром надійшла листівка Федерації, якою скарга пересилалася до Ради профспілок залізничників і транспортних будівельників України. З допискою від руки: «Профспілка не входить до ФПУ». 
 
16 січня вже 2002 року райсуд надіслав копію своєї   ухвали, аналогічної минулорічній липневій, про розслідування нещасного випадку, на ім’я правового інспектора Дорпрофсожу Воропаєва В.Г. Із комітету профспілки Південно-Західної за-лізниці відповідь, адресована суду, надійшла листом від 17.02.02 за підписом головного технічного інспектора праці Голованюка М.О. Її зміст зводився до того, що правова та технічна інспекції здійснюють нагляд за охороною праці на громадських засадах, а тому неправомочні провадити розслідування нещасних випадків. Таке право має лише посадова особа органу державного нагляду за охороною праці.

А незабаром надійшов і адресований Бахмацькому райсуду лист виконуючого обов’язки начальника Територіального управління Держнаглядохоронпраці по Київській області та місту Києву Кузьміна В.М. від 15.02. 2002 р. № 04-01-10/95-а. Я тому так старанно виписую всі реквізити цього листа, бо саме у ньому сформульована причина, з якої бідолашному Т. відмовлено у складанні акта форми Н-1:

«… нещасний випадок стався під час прямування з роботи на транспорті (поїзді), який не належить підприємству і не використовувався в інтересах цього підприємства як транспорт для доставки працівників на роботу та з роботи…»

Ти що-небудь розумієш, мій добрий читачу? Я – ні. Тричі ні!

Бо у листуванні й судовій справі фігурували копії посвідчення особи Т., що він дійсно є монтером колії Щорської дистанції, та службового квитка монтера Т., згідно з яким йому надавалося право безкоштовного проїзду (цитую): «а) в жорстких плацкартних вагонах усіх поїздів; … в) без пред’явлення посвідчення про відрядження». Ні, не по території всієї Україні, а лише «по дільниці Григорівка - Варварівка – Бахмач – Щорс».

Про це й було зазначено у скарзі постраждалого до Державного департаменту з нагляду за охороною праці («Держнаглядохоронпраці») Міністерства праці та соціальної політики України. Відповідь надійшла листом заступника Голови департаменту Іванченка В. І. Думаєте, аргументи скаржника виявилися вбивчими, неспростовними? Не піддавайтеся наївності – вітчизняного бюрократа голою рукою не візьмеш!

У відповідь зазначено (цитую «сіль» листа): … «Ви поверталися з роботи додому поїздом № 6524, який не був наданий за договором для перевезення працівників служби обслуговування колії до місця виконання робіт та додому».

Десь я чув, що періодично слід питати себе: «А чи я, бува, не дурень?» Не я ж один володію деякою юридичною поінформованістю. Може, й подумав би так, якби одного разу під час чергової «зміни караулу» на владному Олімпі не почув, ніби у Міністерстві юстиції на відповідальних посадах працювали особи без вищої юридичної освіти. Не наважився б назвати лист департаменту відпискою, якби на сумному досвіді не пересвідчувався неодноразово, що очевидні речі доводилося часом доводити на найвищому судовому рівні. Не посмів би, коли б лист Департаменту Мін’юсту містив роз’яснення, на якому ж саме іншому потязі повинні були повертатися з роботи колійні робітники, чи були вони про це попереджені, у якій формі та яким саме відповідальним працівником, чому сіли не у той потяг і як покараний за це відповідний керівник. Нічого ж цього немає!

Усе! Сподіватися на те, що справа вирішиться позасудовим порядком, було вже неможливо. Судова ж перспектива не виглядала безнадійною. Існувала позитивна судова практика за справами такої категорії*. І хоча цивільний процес України не є прецедентним, як, наприклад, у Великій Британії, тобто таким, що зорієнтований на вдалу попередню судову практику з аналогічних справ, це має значення. Єдність судової практики свідчить про однакове застосування законодавства. Великого значення судовій практиці надає Європейський суд з прав людини.

Знову й знову вчитувався в нормативно-правові акти. Ну, як ще можна тлумачити частину 1 пункту 1.4 Інструкції Мінтрансу України від 08.04.98 № 117 про порядок розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру, що діяла у той час і наголошувала:

«Нещасні випадки, що відбулися на залізницях з працівниками, які супроводжують вантажі,  працівниками поштових вагонів та іншими особами, які виконують (виконували) роботу на залізничному транспорті за завданням керівників своїх підприємств, організацій або установ, розслідуються у відповідності до Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.98 N 923» ?

Ще намагався «буцатись»: дещо зловживаючи почесним званням (зазначаючи його у підпису під запитами), зв’язався із заступником Генерального директора «Укрзалізниці» Горі-леєм Сергієм Васильовичем. На другий лист одержав відповідь. Лист високопоставленого чиновника завершувався словами: «Службові квитки видаються всім категоріям працівників, робота яких пов’язана з виїздом від місця проживання і по всім ділянкам обслуговування. При зміні ділянки обслуговування змінюється і район проїзду. Працівникам видаються іменні квитки на весь календарний рік, тому при проїзді в поїздах у працівників повинні бути документи, що підтверджують його особу». От у чому річ, а не у номері потяга!

Ці факти, звичайно ж, були повідомлені суду 5 листопада 2002 року. Проте, сподівання на його самостійність і принциповість виявилися марними. Рішенням Бахмацького районного суду від 5 березня 2003 року в справі № 2-7 у позові Т. відмовлено. Як і передбачалося, з посиланням на висновок теруправління держнагляду за охороною праці, оскільки позивач Т. повертався з роботи транспортом, «який не належить підприємству і не використовувався в інтересах цього підприємства, як транспорт для доставки працівників на роботу та з роботи».

Т. був морально розчавлений цим рішенням. Мені коштувало чималих зусиль переконати його у доцільності апелювання. Склав скаргу. Натискав на роз’яснення заступника Гендиректора «Укрзалізниці».

Апеляційний суд Чернігівської області розглядав скаргу Т. 3 червня 2003 року. За участю позивача. Доводи апеляції, зокрема посилання на роз’яснення Горілея С.В., не спростовані, а просто ігноровані, ніби їх не було. Прийнято до уваги те, на що послався райсуд.

Гірше того, аргументи вочевидь на користь обґрунтованості апеляційної скарги витлумачені як такі, що її спростовують. Наприклад, констатовано: «Крім того, як представник відповідача, так і позивач у суді першої інстанції пояснювали, що ніякого спеціального транспорту для перевезення працівників служби обслуговування колій до місця виконання робіт та з роботи роботодавець не має». Хоча не треба спеціальної освіти, щоб замислитись над простеньким питаннячком: «А як же колійники мали добуватися на місце ремонтних робіт та у зворотному напрямі за десятки, як не сотні, кілометрів?» Якщо ж це дійсно так, тобто мав бути спеціальний транспорт, а насправді його не було, адміністрація мала відповідати за актом форми Н-1 за ненадання транспорту.

Апеляційна скарга Т. залишена без задоволення. Він так був схвильований і принижений, що не побажав скористатися правом на касаційне оскарження у місячний строк рішення райсуду й ухвали апеляційного суду. Втратила людина віру! Сумно.

Проте, він не втратив право на одержання відшкодування від залізниці не як роботодавця, то як „від володільця підвищеної небезпеки” (за визначенням законодавства).

*          *          *

І ще один рубець на серці. Чорнобильський. Та про це – згодом, важко даються ці спогади...

Е.Рохін

* Мені, принаймні, відома одна така справа за складеною мною громадянинові К. Олександру Олексійовичу скаргою на відмову скласти акт про нещасний випадок на виробництві за формою Н-1. Справа розглядалася неодноразово і врешті рішенням Носівського районного суду від 05.06.01 на належного відповідача було покладено обов’язок скласти такий акт. 

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове