Автор далекий від наміру мазати у чорний колір усе у минулому тільки через те, що воно проходило під «керівною й спрямовуючою силою» КПРС. Навіть навпаки: вступав до цієї партії (інших не було) із щирим хвилюванням, бажанням бути в перших лавах будівників світлого майбуття – комунізму. І дещо мав від належності до КПРС: так, наприклад, до Харківсього юридичного інституту (нині юридична академія імені Ярослава Мудрого) можна було поступити на навчання лише за наявності рекомендації обкому партії. Пам‘ятаю як, будучи секретарем первинної комсомольської організації, вигукував на зборах: «Хлопці, це ж ми – нинішнє покоління радянських людей, яке житиме за комунізму!»

На ці спогади наштовхнула тека з адвокатським досьє у справі Ж. – однієї з перших цивільних справ підвищеної складності в моїй практиці адвоката. Йшлося про відшкодування, заподіяного каліцтвом. Справа як справа, але по ній мене викликали до всесильного райкому, де був «удостоєний» розгону самим першим секретарем.

 

Суть справи. Кілька сіл Городнянського району Чернігівської області розташовано понад Південно-Західною залізницею. Тому й частина населення цих сіл, переважно чоловічого, працювала на залізниці, зокрема в білоруському місті Гомелі. Одним із них і був мешканець села Ваганичі Ж., який працював у Гомелі складачем потягів.

Звичайно, керівництву «пришляхових» колгоспів, рівно як і приміських, не подобався відтік робочої сили. Бо ж члени сім‘ї таких робітників залишалися колгоспниками з усіма їх жалюгідними перевагами й пільгами, зокрема правом на підвищені норми землекористування. Колгосп при цьому мусив надавати допомогу механізмами та тягловою силою. Демонструвалося це проявами явного невдоволення, ущипливими зауваженнями тощо. Тому розумні мешканці сіл, що працювали не в колгоспі, здебільшого не відмовлялися від участі в сільськогосподарських роботах.

Так сталося, що 20.06.63 Ж. вийшов на роботу до циркулярної пили колгоспу імені Урицького за місцем проживання в селі Ваганичі. Циркулярка знаходилася навіть не в сараї, а під навісом біля стіни млина. Доступ до навісу й до самої пили був вільний, навіть без попереджувальних написів. Вона не була забезпечена засобами безпеки - хоча б обмеженням вільного доступу сторонніх осіб, не мала захисних щитків.

Тепер уже важко поновити у подробицях, як само рука Ж. потрапила під пилу, що оберталася. Із пояснень одного із свідків події вбачалося, що був захоплений одяг постраждалого, коли він нахилився, щоб прибрати відходи. Суттєвим було те, що шкоди було заподіяно так званим «джерелом підвищеної небезпеки» (відповідно до Цивільного кодексу УРСР, що діяв на той час, транспортні засоби, станки, інші пристосування й механізми. Володільці таких джерел підвищеної небезпеки несли відповідальність, зокрема, матеріальну, навіть за відсутності вини. Виняток складає лише непереборна сила (найчастіше стихійне лихо) або умисел потерпілого (наприклад, самогубство).

Професор Гордон Михайло Володимирович, тоді ще живий і діючий, в одній з своїх праць роз‘яснював:

Пила, якою був травмований Ж., являла собою не просто джерело підвищеної небезпеки (такою вона була б навіть за умови відповідності всім вимогам техніки безпеки), а надзвичайної небезпеки. Досить зазначити, що Ж. був не єдиною жертвою цього страшного механізму – у грудні 1964 року цією ж пилою було заподіяне каліцтво громадянинові Олійнику Миколі Івановичу.

Щоправда, існувала й норма частини 1 статті 454 Цивільного кодексу УРСР якою передбачалося:

Слід зауважити, що норми про джерела підвищеної небезпеки та про врахування грубої необережності потерпілого збереглися й у новому Цивільному кодексі України, що діє з 01.01.04. Примірний перелік таких джерел навіть поширений.

Судова епопея1 почалася 26.11.63, коли рішенням Городнянського райо-нного народного суду, який на той час іменувався постійною сесією нарсуду Щорського району2 , позов Ж. був задоволений у повному обсязі. Із розрахунку місячного заробітку потерпі-лого до каліцтва 133 крб 73 коп, втрати 100% професійної працездатності, призначеної державної пенсії у сумі 27 крб 37 коп й фактичного заробітку Ж. після каліцтва 65 крб 00 коп. До виплати було присуджено по 41 крб 36 коп. Розрахунок простий: втрачений заробіток 133,73 крб мінус фактичний заробіток 65,00 крб і державна пенсія 27,37 = 41,36. Розрахунок точно відповідав вимогам законодавства. Представником колгоспу був адвокат Р-в. Він позов визнавав. Рішення оскарженим не було.

Минуло приблизно півтора року, і раптом Ж. одержує листа з копією постанови Президії Чернігівського облсуду від 17.04.65 за протестом прокурора області, у якому зазначалися підстави для скасування рішення нарсуду від 26.11.63. Підстави здебільшого формальні, але, на жаль, обґрунтовані. Представник колгоспу виступав за типовою довіреністю на одержання або відпуск матеріальних цінностей. Тоді як за законом право на визнання позову і вчинення ще деяких дій мало спеціально зазначатися в довіреності. Медичне обстеження Ж. на предмет установлення ступеню втрати працездатності чомусь було проведено не лікарсько-трудовою експертною комісією (ЛТЕК), як належало, а так званою РМКК (районною медичною контрольною комісією), яка права на визначення ступеню втрати працездатності не мала. Первинне рішення суду скасували, а справу повернули на новий розгляд до того ж суду в іншому складі суддів.

І почало чинитися незрозуміле. При ознайомленні зі справою в її матері-алах виявилися численні пояснення мешканців с.Ваганичі, які нібито зустрічалися з Ж. вранці того дня, коли стався нещасний випадок, і декому він здався якимсь дивним, наче трохи напідпитку, хоча близько вони не підходили, тому запах алкоголю не могли почути. Пояснення відбиралися заступником прокурора Городнянського району. Відчувалася загроза відмови у позові, бо сп‘яніння однозначно сприймалося, як груба необережність потерпілого. Одразу виникла важка підозра, що має місце якесь стороннє і певним чином зацікавлене втручання у справу. І втручання керівне. Бо не міг же працівник прокуратури не відати, що у всіх травмованих осіб у лікувальному закладі кваліфіковано перевіряється наявність чи відсутність стану найменшого алкогольного сп‘яніння. Тому одразу ж звернувся із відповідним адвокатським запитом до лікарні, де Ж. рятували від загибелі внаслідок травматичного шоку та знекровлення і ампутували травмовану ліву руку. У відповідь одразу була надана недвозначна довідка про те, що Ж. був тверезий.