Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Старий Олександр

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Цілий день на товстому високому дубі кричала ворона. «Чуєш, як надривається?» - запитав Олександр у свого собаки, що ні на крок не відставав від нього: старий у льох, і Рябко за ним, лісник до криниці, і пес тут як тут: « Чого б ото, питається, горлати? Не знаєш? А я знаю. На сніг. Он побачиш, яка незабаром хуртовина підніметься. Усі чорти заскавчать».


Починало смеркатися. Зривався вітер. В лісах, що оточували хатину Олександра, народжувався глухий шум. Набравши оберемок дров, лісник увійшов до сторожки і кинув їх біля груби. Мерзлі рубанці грюхнули об підлогу. Пес Рябко, що залишився за дверима, жалібно заскавулів. Олександр похукав на руки, дістав сірники, запалив дрова у грубі, потім і собаку впустив. – Іди вже, малий, іди, а то ще звірі тебе там згамають.


Півстоліття в оцих лісах працює дід Олександр. Давно вже треба вийти на пенсію. Сказав якась про це лісничому, і що ж почув у відповідь? « Затримувати Вас , звичайно, не маю права, але Ви в нас –один з найкращих лісників. Може, ще трохи попрацюєте, поки здоров’я дозволяє?» - «Не в здоров’ї діло, заперечив тоді старий, - а тільки що ж я робитиму на пенсії? В ліс до мене люди приїжджають. Я щодня там ділом зайнятий. А вдома? Якби ж хоч сім’я…» Сім’ї в Олександра немає. Молодші його земляки вважають, що сім’ї в нього й зроду не було, що все життя сидить він у лісі один, як палець, але це не так. Мав Олександр у молодих своїх літах, перед війною, дружину Ївгу, високу, веселу, чорноброву. Всі вже, мабуть, забули про неї, тільки Олександр пам’ятає, бо швидше вивітриться з його пам’яті власне прізвище, ніж погасне образ тієї, була йому дорожчою від життя…

Незабутня вона, дружина його Ївга. Неможливо її забути. І все старому нагадує про неї.


От у грубі зараз палають березові рубанці. Здавалось би, що ж тут спільного - між горінням дров і його Ївгою? А спільного багато, бо точнісінько отак горіли вони щовечора в останню передвоєнну зиму, а Ївга, накинувши на плечі кожух, ходила й ходила по хаті, думаючи про щось своє, і розпущені коси чорними хвилями спадали на комір кожуха.


Іноді вона надівала чоловікову шапку, сіру, заячу, нову, і Олександр милувався дружиною, бо все пасувало до її обличчя: і хустка, і шапка, і кожух, накинутий наопашки на молоді плечі. Хата їхня й тоді стояла в селі самотньою, бо жили вони з Ївгою в сторожці.-Колись, як зістаримось, повернемося в село, -говорила Ївга, - а зараз нам з тобою і тут добре.


Не знає Олександр, чи й справді їй було добре отут, серед лісів, а йому з нею жилося гарно.


Довго задумувалась вона не вміла. Трусне головою, мовби геть проганяючи непотрібну зажуру, всміхнеться, сяде поруч.


- Розкажи що-небудь -, попросить. З роду-з віку не був Олександр балакучим.


– Не знаю, про що ж тобі… Тоді вона сама почне йому розповідати: про папанінців, про Чкалова, про війну в Іспанії, про безліч всіляких речей, вичитаних у газетах і книгах.


А потім обніме його і довго цілує: – Люблю тебе, - шепоче.


Газет Олександр читав мало, книгами й зовсім не цікавився, обніматись не вмів, голобити молоду жінку, як він сам говорив, -«тями не було», руки свої відчував незграбними, скованими. Пестощів соромився. Ласкавих слів не знав. « І за що вона мене полюбила, такого неотесаного та невмілого?»- запитував себе. - Он Омелько, сусід, біля своєї жінки жайворонком вищебечує, де тільки в нього ті й слова беруться, а я наче вовк…»


Двадцять другого червня почалася війна. Олександра взяли в армію. Дружина провела його до залізничної станції. Коли пролунала команда сідати у вагони, Ївга обняла чоловіка і мало не знепритомніла. –Заспокойся, -просив Олександр.- Візьми себе в руки. Жди мене. Я повернуся. Не плач… Не треба… Прощай! Бережи себе! До побачення! Товарняк рушив, з кожною секундою набираючи швидкість, і незабаром зник з перед очей вокзал, не стало Ївги, тільки паровозний дим летів повз розчинені двері пульманівського вагона сивими пасмами…
* * *
Побачитись їм більше не довелося. Тричі поранений, повернувся Олександр, уже після війни, в своє село, і сусіди, що зійшлися до його хати, навперебій розповідали йому про Їву. З їхніх розповідей виходило, що жінка, скоріш за все, мабуть, загинула.


Після того, як він пішов на війну, Ївга стала замість нього лісникувати. Сусідка Мотря, чию хату розбило німецькою бомбою, теж переселилась до Ївги в сторожку і стала в неї помічницею. Вдвох там жили. В перших числах вересня прийшли окупанти. Новий лісничий попросив жінок продовжувати лісникування. «Незабаром загарбників проженуть, аж пил закурить, а ліси були і завжди залишаться нашими. Бережіть ліси!»- говорив Ївзі та Мотрі. Уже листя падало з дерев, коли пізно вночі і їхню сторожку хтось постукав. Жінки засвітили лампу і відчинили двері. Тримаючи на поготові гвинтівки, до сторожки увійшли два червоноармійці, обвішані гранатами. «Де лісник?» -запитали, насторожено обдивляючись усі кутки.


Ївга та Мотря сказали, що лісник на війні, а вони працюють замість нього.


– От що, дівчата,- промовив старший, з двома кубиками в петлицях. - Часу в нас нема, розмова буде короткою. Ми пробиваємось до своїх. З нами вісім тяжко поранених. Далі нести їх не не можемо. Ви б не сховали цих поранених? В селі залишати боїмося. Розумієте, всякі люди бувають. А у вас… Ми, дівчата повернемось. От побачите, повернемось!


– Звичайно ж заховаємо, наші теж десь воюють.

П’ятьох поранених занесли на горище сторожки, а трьох поклали в клуні, на сіні. Решта червоноармійців (у темряві неможливо було й прикинути, скільки їх, тільки бачили жінки, що й серед них були забинтовані) тієї ж ночі пішли далі. Серед поранених був військовий фельдшер з простреленими ногами. «Лікування, дівчата, я беру на себе, - говорив жінкам,- а до вас просьба - зберегти нас від чужих людей».


До сторожки майже кожного дня навідувались люди: то хтось із працівників лісництва, то діди приїздили по дрова, то ховались від дощу поліцаї, що йшли кудись своєю дорогою. Одного разу напували коней з криниці німці.


Випав сніг, і відвідувачей стало менше. На початку грудня на лівій передній у коня відпала підкова. Підкова - дідько її бери, хай би собі відпадала, але залишився зламаний ухналь, кінь почав накульгувати, і Мотря сказала, що треба його вести у лісництво, хай видалять з копита ухналь.


Кинули в сани два оберемки сіна, і Ївга поїхала.


На подвір’ї у лісництві стояло кілька німецьких машин. Піднявши коміри шинелей, походжали озброєні солдати. Ївга прив’язала коня до стовпчика, а сама пішла в контору. Поки говорила лісничому про перековку, в кабінет ускочив офіцер, аж сизий від холоду, і жестом наказав лісничому і Ївзі йти за ним. Вийшли на ганок. Жінка не могла зрозуміти, чому біля її саней рветься з поводка, захлинаючись гавкотом, вівчарка. В супроводі офіцера Ївга з лісничим підійшли до упряжки.


– Звідки кров? - запитав офіцер. На сіні справді виднілася плями крові. Ївга обдивилася свої руки- ніяких подряпин не було. Тернула себе долонею по обличчю - долоня залишилася чистою. І тоді вона збагнула, що це кров поранених… - Звідки ця підвода?- запитав офіцер. - З нашої сторожки, з п’ятого обходу,- відповів лісничий, на очах у німців біліючи, як крейда.


Тоді офіцер закричав щось своїм солдатам на все подвір’я, вони бігом побігли до машин, поспішливо, похапцем залізаючи в кузови. Заревли мотори. Ївгу та лісничого, який вийшов з приміщення в одному піджачку, запхали в кабіну передньої машини, і на величезній швидкості колона рушила в ліс...


Мотря сама брала з криниці воду, коли до її слуху донісся гуркіт автомобілів.


– Німецькі машини!- закричала перелякано.


- Тікай звідси!- пролунав голос фельдшера.


- А як же ви?


– Біжи світ за очі! Я наказую! Не роздумуючи, Мотря побігла в ліс, а незабаром біля сторожки пролунали перші постріли…


- Чого не знаю, Олександре, того не знаю,- щей минулої суботи, котрий уже раз, говорила лісникові Мотря.


- Може, Ївга й жива. Всяке буває. Трапляється, мовчить чоловік, довго мовчить, а потім озивається. От хоча б Северин Любисток. Похоронка прийшла ще в сорок п’ятому, а тепер вияснилося, що він живий. У будинку інвалідів. Мати приїхала до нього. «Чого ж ти мовчиш?»- питає. «А для чого,- каже, -я вам такий здався?» - Ївгу повели?- допитується Олександр.- Ти сама бачила? – я ж одбігла, та й сховалася за дубами. Повели її. Вже смеркало. І хлопців потягли. Чи живих, чи повбиваних - не знаю, брехати не буду. А тільки за руки тягли по снігу до ріки Роздольної, до своїх машин, бо місток був розламаний, і до сторожки вони не доїхали. Клуню спалили, а хатина погоріла трохи та погасла, бо дах був черепичний. А куди їх потім повезли – ніхто не знає. Вже після війни чоловік якийсь приїздив. «Тут,- каже, - я брата залишив пораненого. Не знаєте, де він?» А що я можу знати? Розказала, як забрали їх, як сторожка горіла. Що було далі- одному богу відомо.


…Наче та пожежа давня, відпалало життя. З кожним роком уcе дужче тягне Олександра в село, до своїх земляків. Може, останню зиму відсторожує він в цьому безлюдді. Але що ж він робитеме в селі? Як би Ївга…


Северин, виявляється, живий, але мовчав, бо покалічений дуже. Хай би і Ївга була хоч як завгодно там покалічена. Олександр узяв би її на руки і ніс через ліси і гори хоч місяць, хоч два, до старої своєї хати, в своє село. Доглядав би її, наче маленьку лялечку, ні вдень ні вночі не відходив би від тієї, яка йому дорожча від життя… Але не знає чоловік, що Ївги давно вже нема на світі. Ще того зимового надвечір’я, коли фашисти вели її поперед себе до своїх машин, шубовснула вона з розламаного містка у величезну ополонку, і ріка Роздольна в ту ж мить схопила її в свої обійми і понесла попід кригою в зимові палаци, сповнені холоду й місячного сяйва…


Не під силу Олександрові жити далі самому. Коли ж вона повернеться? Коли ввійдуть вони у стару свою хату? Хата їхня в селі вже кілька зим нетоплена. Вікна засмутилися, що ніхто в них не дивиться. Двері зажурилися, що ніхто їх не відчиняє. Без Ївги все прийшло там у запустіння…


Олександр підводиться. Якусь хвилину стоїть у задумі, потім виходить у ліс. Хуртовина злегка шелестить у темряві. Оце той світ, запорошений снігом, де колись протікало його життя з незабутньою дружиною, молодою та веселою. Оце той світ, повитий уночі непроглядним мороком…


Вдихнувши в груди повітря, Олександр гукає щосили:


- Ївго-о-о! З перебоями б’ється посічене горем серце.


– Ївго-о-о!


Все довкола мовчить, тільки верхівки старих дубів ворушаться в темряві…


Вілій Москалець

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове