Людська байдужість

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Новини міста та району

Опубліковано: П'ятниця, 20 лютого 2015, 11:57

У попередньому номері «Порадника» зацікавила стаття „Іван Желіхівський: «Я хотів би стати космонавтом і полетіти в космос...». Дивний збіг обставин, але кілька днів тому проговорила цю ж фразу, але з інших причин. Зрештою, все по порядку.

Наприкінці січня довелося побувати в м.Чернігові у справах. Усе життя любила подорожувати автотобусом, тому й придбала квиток на рейс Чернігів -Батурин. Як виявилося, у мене було аж 50 місце. Це аж у кінці салону. «Нічого. Тепер буду спати» ,- заспокоювала себе. Почало сутеніти. Автобус ще кілька разів зупинявся, забирав пасажирів по дорозі... За вікном - справжня зима...

Довго ще дивилася у вікно, милувалася природою, аж раптом почула таке:

- Я тебе туди не посилала,- кричала жінка років сорока.

- У мене є білет і на дитину... - в унісон продовжувала молода мама з трирічною дитинкою. - Ну й що, що три роки, білет же є...

Моя сусідка встала з сидіння і пішла вперед, запрошуючи якогось високого чоловіка на своє місце. Розплющивши очі, помітила в очах його сльози. Він незграбно став умощуватися в крісло. Я побачила - в нього щось із ногою.

- Вибачте,- промовив чоловік, зачепивши мене костилем.

Потім, перейнявши мій погляд, ховав свої брудні руки,відсовувався від мене, соромлячись свого одягу. Аж раптом задзвонив телефон.

- Як там ви, грузи є? Груз 200? Хто? Земляк? - промовив, а непрохана чоловіча сльоза котилася по неголеній щоці...

- Вибачте ще раз, я... мені не дуже зручно перед Вами... турбую увесь час, їду з госпіталя додому. Був поранений, «гради» накрили. Ось і подарунок,- показав на ногу.

- Скільки ж Ви простояли в автобусі?- запитала.

- Майже годину, але нічого, просто прикро, що я такий здоров`яга і безпорадний. Їду в Бахмач. Там найдорожче - дружина, донька-шестикласниця. Жаль, що друзі там - на Сході. Зовсім ще діти є, наймолодшому - 19...

Я сиділа прикипівши до крісла. Мені стало соромно, що колишній десантник (це вже дізналася потім), боєць із зони АТО, ранений наш земляк був нікому не потрібний на мирній території України. Не знайшлося місця! Спереду ж сиділи молоді хлопці, вдавали, що сплять. Виявилося, водій просив поступитися місцем, але було марно, у них же, бачите, все по закону, придбані квитки...

От тоді мені й захотілося полетіти в космос, щоб не бачити цього страхіття, бо в самої два брати і племінник - в АТО. Може, там у космосі, спокій і мир, немає сліз і горя, а головне, людського бездушшя, від якого іноді хочеться провалитися крізь землю...

В.Миколаєнко, м.Бахмач

• < Попередня
• Наступна >